style="font-size:15px;"> Він відповів на останнє запитання – інші прозвучали надто стрімко, щоб він на них відреагував.
– Насправді їх більше, ніж тисяча. Десять разів по десять тисяч книжок. Навіть більше. Ти стільки книжок і не прочитаєш. – У голосі Абенті з’явилася тужлива нотка.
Більше книжок, ніж я можу прочитати? Чомусь я в цьому засумнівався.
Бен повів далі.
– Люди, які їздять із валками, – заклиначі, що бережуть харчі від псування, лозоходці, ворожбити, пожирачі жаб, – не є справжніми арканістами, так само, як не всі мандрівні артисти – едема ру. Вони можуть трохи знатися на алхімії, трохи на симпатії, трохи на медицині. – Він хитнув головою. – Але вони – не арканісти.
Безліч людей ними прикидаються. Вони ходять у мантіях і гнуть кирпу, користаючись із невігласів і дурників. Але справжнього арканіста можна пізнати ось по цьому.
Абенті зняв через голову тоненький ланцюжок і передав його мені. Так я вперше в житті побачив ґілдер Аркануму. На вигляд він був доволі непоказний – просто плаский шматочок свинцю, на якому були викарбувані якісь невідомі мені письмена.
– Це правдивий «ґілте». Або, якщо хочеш, ґілдер, – пояснив Абенті не без вдоволення. – Це – єдиний певний спосіб точно знати, хто арканіст, а хто – ні. Твій батько, перш ніж дозволити мені їздити з вашою трупою, попросив мене показати ґілдер. Це свідчить про те, що він – людина бувала. – Він спостерігав за мною з лукавою байдужістю. – Неприємно, еге ж?
Я зціпив зуби й кивнув. Щойно я його торкнувся, моя рука заніміла. Мені хотілося вивчити позначки на передньому та задньому його боках, але за два подихи рука мені заніміла до плеча, ніби я всю ніч на ній проспав. Я замислився, чи не заніміє в мене все тіло, якщо я достатньо довго потримаю ґілдер.
Розвідати це мені не вдалося: фургон наскочив на горбок і ґілдер Абенті мало не вилетів з моєї занімілої руки на приступок фургона. Він підхопив його та знову надів через голову, посміюючись.
– Як ти його витримуєш? – запитав я, намагаючись сяк-так розтерти собі кисть руки.
– Він здається таким лише іншим людям, – пояснив він. – Для свого власника він просто теплий. Саме так можна розрізнити арканіста й того, хто має дар знаходити воду чи передбачати погоду.
– Тріп має подібний дар, – сказав я. – У нього випадають сімки на гральних костях.
– Це трохи інше, – засміявся Абенті. – Це не така непояснима штука, як дар. – Він трохи згорбився, не встаючи з місця. – Мабуть, воно й добре. Кілька століть тому, якщо народ помічав у когось дар, ця людина була все одно що мертва. Тейлінці називали дари знаками демонів і спалювали людей за них. – Настрій у Абенті, вочевидь, почав погіршуватися.
– Нам раз чи два доводилося визволяти Тріпа з тюрми, – сказав я, намагаючись пожвавити розмову. – Але спалити його ніхто не намагався.
Абенті стомлено всміхнувся.
– Думаю, що Тріп має пару хитрих гральних кубиків або таке ж хитре вміння, що, ймовірно, поширюється й на карти. Дякую тобі
