бездоганно ґречний, зате бездоганно чесний. Просто говорить уголос те, що інші мовчки приховують у своєму серці. Чому, на твою думку, я змушую всіх триматися парами, коли ми займаємося своїми справами у більших містах?
Я знав, що це так. Але маленькому хлопчикові все одно було важко це проковтнути.
– Двадцять грошів, – в’їдливо промовив я. – Він наче милостиню нам пропонував.
Це й було найважче в дитинстві едема ру. Ми повсюди чужі. Багато хто сприймає нас як волоцюг і жебраків, тим часом як інші вважають нас простими злодіями, єретиками та повіями. Тяжко, коли тебе несправедливо звинувачують, але ще гірше, коли на тебе дивляться згори вниз телепні, які ніколи не читали книжок і не від’їздили від того місця, де народилися, більш ніж на двадцять миль.
Батько засміявся та скуйовдив мені волосся.
– Просто пошкодуй його, мій хлопчику. Завтра ми поїдемо собі геть, але йому доведеться перебувати у власному неприємному товаристві аж до смерті.
– Він неосвічений довбень, – ображено промовив я.
Батько поклав тверду руку мені на плече, показуючи, що я сказав достатньо.
– Мабуть, так буває, коли занадто близько під’їхати до Атура. Завтра ми попрямуємо на південь – туди, де пасовиська зеленіші, народ добріший, а жінки гарніші. – Він приклав долоню до вуха, повернувши його до фургона, та штурхнув мене ліктем.
– Я чую все, що ти кажеш, – мило гукнула моя мати зсередини. Батько широко всміхнувся та підморгнув мені.
– То яку п’єсу покажемо? – запитав я батька. – Май на увазі: нічого вульгарного. Народ тут богобоязливий.
Він поглянув на мене.
– Що б обрав ти?
Я добряче над цим замислився.
– Я б показав щось із циклу про Яснополе. «Творення Шляху» чи щось таке.
Батько скривився.
– Не надто добра п’єса.
Я знизав плечима.
– Вони й не здогадаються. До того ж у ній повно Тейлу, тож ніхто не поскаржиться, що вона вульгарна. – Я поглянув на небо. – Я тільки сподіваюся, що на нас посеред вистави не поллється дощ.
Батько поглянув на хмари.
– Поллється. Однак є й дещо гірше, ніж грати під дощем.
– Скажімо, коли граєш під дощем, а тебе за це обводять круг пальця? – запитав я.
До нас швидким кроком поспішав бургомістр. На чолі в нього виблискував тонкий шар поту, і він трохи пихав, неначе перед цим біг.
– Я обговорив справу з кількома райцями, і ми вирішили, що ви б цілком могли скористатися трактиром, якби забажали.
Міміка й жести в мого батька були бездоганні. Було абсолютно очевидно, що він образився, але був надто ввічливим, щоб щось сказати.
– Я, звісно, не хотів би вас обтяжувати…
– Ні, ні. Це зовсім не клопітно. Власне, я на цьому наполягаю.
– Якщо наполягаєте, то чудово.
Бургомістр
