потираючи плече тієї руки, яку скрутив констебль. – Як гадаєте, вони повернуться та приведуть із собою юрбу?
Якусь мить я гадав, що старий говорить до мене. Потім дійшло, що насправді він звертається до своїх віслюків.
– Я теж так не думаю, – сказав він їм. – Але мені вже доводилося помилятися. Залишімося на околиці містечка й подивімося, скільки в нас вівса. Гаразд?
Він забрався в задню частину фургона та зліз із широким відром і майже порожнім полотняним мішком. Висипав вміст мішка у відро; результати його, судячи з усього, засмутили. Він узяв жменю собі, а тоді підсунув відро ногою до віслюків.
– Не дивіться на мене так, – сказав він їм. – Усім доводиться туго затягувати паски. До того ж ви можете пастися. – Він погладив одного віслюка, поїдаючи свою жменю неочищеного вівса та вряди-годи зупиняючись, щоб виплюнути лушпайку.
Це здалося мені дуже сумним: цей старий сам-самісінький на дорозі й поговорити йому ні з ким, окрім віслюків. Нам, едема ру, живеться важко, але ми принаймні мали одне одного. У цього ж чолов’яги не було нікого.
– Ми надто далеко відійшли від цивілізації, малята. Ті, хто мене потребує, мені не довіряють, а ті, хто мені довіряє, не можуть дозволити собі мої послуги. – Старий зазирнув у свій гаманець. – У нас є півтора гроша, тож варіантів мало. Чого ми хочемо: намокнути сьогодні чи голодувати завтра? Клієнтів у нас зовсім не буде, тож, мабуть, або те, або інше.
Я тихцем обійшов будівлю скраю та врешті-решт розгледів напис збоку фургона старого. Він був таким:
Абенті помітив мене, щойно я вийшов зі своєї схованки за будівлею.
– Здоров. Можу чимось допомогти?
– Ви неправильно написали «еліксир», – зауважив я.
Він неначе здивувався.
– Насправді це жарт, – пояснив він. – Я трохи броварюю.
– А, точно. Ель, – сказав я, кивнувши. – Зрозумів. – Я дістав руку з кишені. – Можете продати мені що-небудь за гріш?
Він неначе завис між утіхою та цікавістю.
– Що тобі треба?
– Мені б трохи лацилію. – За останній місяць ми з десяток разів показали «Фарієна Прекрасного», і ця п’єса забила мою юну голову інтригами й замовними вбивствами.
– Очікуєш, що тебе хтось отруїть? – запитав він, дещо спантеличившись.
– Та ні. Але мені здається, що, якщо нічого не зробити, поки не зрозумієш, що тобі потрібна протиотрута, шукати її потім, напевно, буде пізно.
– Гадаю, я міг би продати тобі лацилію на один гріш, – сказав він. – Вийшла б приблизно така доза, яка потрібна людині твого розміру. Але ця штука небезпечна само собою. Вона рятує лише від деяких отрут. Випивши його не тоді, коли треба, можна нашкодити собі.
– Ого,
