недостатньо. Віриш у своїх батьків?
Я злегка всміхнувся.
– Часом. Зараз я їх не бачу.
Він пирхнув і зняв із гачка батіг, яким поганяв Альфу й Бету, коли вони лінувалися.
– Віриш ось у це, Е’ліре? – Він називав мене Е’ліром лише тоді, коли вважав, що мені заманулося проявити особливу впертість. Він простягнув батіг, щоб я його оглянув.
У його очах був лихий блиск. Я вирішив не спокушати долю.
– Так.
– Добре. – Він ударив батогом по стінці фургона, різко тріснувши. Альфа розвернула одне вухо на звук, не знаючи напевне, був він адресований їй чи ні. – Отака віра мені й потрібна. Вона називається «алар» – віра в батіг. Коли я впущу цей камінь, він попливе геть, вільний, як птах.
Він трохи помахав батогом.
– І ніякої дурнуватої філософії, бо інакше пошкодуєш, що взагалі зацікавився цією маленькою грою.
Я кивнув. Очистив розум за допомогою одного з тих прийомів, які вже вивчив, і почав завзято вірити. На мені виступив піт.
Хвилин, мабуть, за десять я кивнув іще раз.
Бен відпустив камінь. Він упав.
У мене почався головний біль.
Він підняв камінь.
– Ти віриш, що він поплив?
– Ні! – Я надувся, потираючи скроні.
– Добре. Він не поплив. Ніколи не обманюй себе, думаючи, ніби відчув те, чого не існує. Межа тут тонка, але симпатія – мистецтво не для слабкодухих.
Він простягнув камінь знову.
– Ти віриш, що він попливе?
– Він же не поплив!
– Байдуже. Спробуй ще. – Він потрусив каменем. – Алар – наріжний камінь симпатії. Якщо хочеш нав’язувати свою волю світові, то мусиш керувати своєю вірою.
Я старався і старався. Я ніколи не робив нічого настільки складного. Я займався цим від обіду майже до вечора.
Нарешті Бен зміг упустити камінь, а я зберіг тверду віру в те, що він не впаде, попри докази на користь протилежного.
Я почув, як камінь гепнув, і поглянув на Бена.
– Є, – спокійно промовив я, неабияк задоволений собою.
Він зиркнув на мене краєчком ока, наче зовсім мені не вірив, але не хотів у цьому зізнаватися. Він байдужо потицяв у камінь нігтем одного пальця, а тоді знизав плечима та підняв його знову.
– Я хочу, щоб ти повірив, що, коли я відпущу камінь, він упаде й не упаде.
Він усміхнувся на весь рот.
Тієї ночі я ліг спати пізно. З носа мені потекла кров, а вуста вдоволено всміхались. Я сяк-так утримав у голові два окремі переконання й дозволив їхній співучій суперечності заколисати себе до безтями.
Здатність одночасно думати про дві дуже різні речі не лише була дивовижно продуктивною, а й чимось скидалася на спів на кілька голосів із самим собою. Це стало моєю улюбленою грою. За два дні тренувань я навчився співати тріо. Невдовзі я все одно що ховав у рукавах карти та жонглював ножами.
Було й багато інших уроків, хоча жоден з них не був таким важливим, як вивчення алару. Бен навчив мене Кам’яного
