потроху навчав мене інших галузей знань – історії, арифметики та хімії. Проте я хапався за все, чого він міг навчити мене про симпатію. Своїми таємницями він ділився потроху, змушуючи мене довести, що я опанував одну, перш ніж розкрити мені іншу. Але я, здається, мав до цього хист, який значно перевершував мою природну схильність до засвоєння знань, тож чекати ніколи не доводилося довго.
Я не намагаюся натякнути, буцімто мій шлях завжди був рівним. Та ж цікавість, яка диктувала мені пристрасне бажання вчитися, також цілком регулярно доводила мене до біди.
Якось увечері, коли я розпалював батьківське багаття для готування їжі, мати помітила, що я наспівую віршик, який почув напередодні. Я не знав, що вона стоїть позаду мене, і вона підслухала, як я, стукаючи поліном об поліно, з відсутнім виглядом бубоню:
– Леді Леклесс сім надбань
Сховала в сукні без вагань:
Перстеник, що не вдягають,
Слово зле, що не вживають.
Там, де мужа її свічка,
Двері є, без ручки вічно.
Без замків і кришки скриня,
Де лежить його каміння.
Має леді таємницю:
Їй без сну усяке сниться,
Дивину знайдеш таку
На непрохіднім шляху.
Перед цим я чув, як це наспівувала маленька дівчинка, граючись у скакалки. Ці рядки я чув лише двічі, але вони врізалися мені в пам’ять. Як і більшість дитячих віршиків, вони добре запам’ятовувалися.
Проте мати почула мене й підійшла до вогню.
– Що ти зараз сказав, сонечко? – Голос у неї був не гнівний, але я здогадувався, що вона все ж не була задоволена.
– Чув це у Фолловс, – спробував викрутитись я. Бігати кудись із міськими дітьми, як правило, було заборонено. «Недовіра швидко перетворюється на нелюбов, – казав мій батько новачкам нашої трупи, – тож у місті тримайтеся разом і будьте ввічливими». Я доклав у багаття кілька важкеньких хворостин і дав полум’ю їх облизати.
Мати якийсь час помовчала, і в мене вже з’явилася надія, що вона махне на це рукою, аж тут вона сказала:
– Негарно таке співати. Ти не замислювався, про що ця пісенька?
Насправді ні. У цілому цей віршик здавався абсурдним. Але подумки розібравши його, я помітив доволі очевидні сексуальні натяки.
– Оце зараз замислився. Раніше я про це не думав.
Її обличчя стало трохи лагіднішим, і вона опустила руку, щоб пригладити мені волосся:
– Завжди думай, що співаєш, сонечко.
Я начебто був у безпеці, але не втримався й запитав:
– А чим це відрізняється від деяких уривків «Хоч скільки він ждав»? Скажімо, того, де Фейн питає леді Періаль про її капелюх? «Я чув про нього від стількох чоловіків, що захотів його побачить і примірить». Цілком ясно, про що він говорить насправді.
Її вуста стиснулися в мене на очах; вона не гнівалася, проте й задоволеною не була. Тоді у виразі її обличчя щось
