Він хитнув головою знову.
Бен нахилився вперед, не встаючи з пенька.
– А якби десяток людей цілком серйозно сказав тобі, що блукальці гуляють полями та їдять…
– Звісно, я б їм не повірив, – сердито відповів батько. – Це просто смішно.
– Безперечно, – погодився Бен, піднявши палець. – Але насправді питання ось у чому: чи пішов би ти в ліси?
Батько на мить закляк у глибокій задумі.
Бен кивнув.
– Ти був би дурнем, якби не звернув уваги на те, про що попереджає півміста, навіть не поділяючи вірувань місцевих. Чого ти боїшся, якщо не боїшся блукальців?
– Ведмедів.
– Розбійників.
– Гарні, розумні страхи для мандрівного артиста, – сказав Бен. – Містянам такі страхи не близькі. Усюди є свої маленькі забобони, і всі сміються з того, що думає народ на другому березі річки. – Він серйозно на них глянув. – Але чи чули ви коли-небудь кумедну пісню чи історію про чандріян? Ставлю гріш на те, що не чули.
Подумавши якусь мить, мати хитнула головою. Батько добряче випив, а тоді хитнув головою й собі.
– Я зараз не кажу, ніби чандріяни десь поруч і з’являються, наче грім серед ясного неба. Але їх усюди бояться. Зазвичай так буває неспроста.
Бен усміхнувся на весь рот і перекинув свій глиняний кухоль, виливаючи останні краплини пива на землю.
– А імена – це дивна штука. Небезпечна. – Він пильно на них глянув. – Це я знаю напевне, тому що я – людина освічена. Якщо ж я ще й трішечки забобонний… – Він знизав плечима. – То що ж, це мій вибір. Я старий. Змиріться зі мною.
Мій батько задумливо кивнув.
– Дивно, що я ніколи не помічав, що до чандріян усі ставляться однаково. Я мав це побачити. – Він потрусив головою, наче приводячи думки до ладу. – Гадаю, до імен ми можемо повернутися згодом. Про що ти хотів поговорити?
Я приготувався нищечком утекти, доки мене не спіймали, але через наступні Бенові слова завмер, не ступивши й кроку.
– Це, мабуть, важко помітити – ви ж його батьки і все таке. Але ваш малий Квоут доволі кмітливий. – Бен знову наповнив собі кухлик і простягнув глек батькові, а той від нього відмовився. – Якщо чесно, «кмітливий» – це ще м’яко сказано, дуже м’яко.
Мати дивилася на Бена з-за вінця свого кухля.
– Це помічають усі, хто проводить трохи часу з хлопчиком, Бене. Не розумію, навіщо зосереджувати на цьому увагу. Тим паче тобі.
– Здається, ви не розумієте ситуації, – відповів Бен, витягнувши ноги аж до вогню. – Наскільки легко йому було опанувати лютню?
Батько, здається, трохи здивувався зміні теми.
– Доволі легко, а що?
– Скільки йому було?
Батько якусь мить задумливо посмикав себе за бороду. Материн голос пролунав у тиші, наче флейта.
– Вісім.
– Згадайте, як ви навчалися грати. Пам’ятаєте, скільки було вам? Пам’ятаєте, з чим вам було важко? – Мій батько досі смикав себе
