що я відрекомендував його як свого гостя?
Баст мовчав. Його обличчя залишилося агресивним.
– Отже, – заговорив Квоут із холодною веселістю. – Ви представлені один одному.
– Радий знайомству, – дуже холодно сказав Баст.
– Навзаєм, – відповів Хроніст.
– Ви просто не можете не бути друзями, – повів далі Квоут; у його голосі з’явилися загрозливі нотки. – А друзі так не вітаються.
Баст і Хроніст витріщились один на одного; жоден з них не ворухнувся.
Квоутів голос стих.
– Якщо ви не припините це глупство, можете негайно йти, обидва. Одному з вас залишиться маленький кавалок історії, а другий зможе пошукати собі нового вчителя. Я геть не терплю хіба що одного – примх свавільної гордині.
У стишеній напрузі Квоутового голосу було щось таке, що змусило їх відвести погляди один від одного. А коли вони повернулися до нього, за шинквасом уже наче стояла зовсім інша людина. Життєрадісний шинкар зник, а на його місці стояв хтось похмурий і лютий.
«Він такий молодий, – зачудувався Хроніст. – Явно не старший за двадцять п’ять років. Чому я не помітив цього раніше? Він міг би зламати мене голіруч, наче хворостинку. Як так сталося, що я прийняв його за шинкаря, хай навіть і на мить?»
Тоді він побачив Квоутові очі. Їхня зелень потьмяніла настільки, що вони були майже чорними. «Ось кого я прийшов побачити, – мовчки подумав Хроніст, – ось той, хто був радником королів і ходив старими шляхами, керуючись лише власним розумом. Ось той, чиє ім’я в Університеті стало і похвалою, і прокляттям».
Квоут пильно глянув спершу на Хроніста, а потім на Баста; обидва дивились йому у вічі не надто довго. Після ніякової паузи Баст простягнув руку. Хроніст трохи завагався, а тоді швидко потягнувся, неначе суючи руку в багаття.
Нічого не сталося. Обидва, здавалося, були помірно здивовані.
– Неймовірно, чи не так? – ущипливо звернувся до них Квоут. – П’ять пальців, плоть, а під нею – кров. Так можна й повірити, що на іншому кінці цієї руки перебуває якась особистість.
Обличчя в обох набули винуватого виразу. Вони відпустили руки один одного.
Квоут налив у склянки рідини з зеленої пляшки. З цим простим жестом він змінився. Неначе поступово обернувся на самого себе, так, що від темноокого чоловіка, який секунду тому стояв за шинквасом, не лишилося майже нічого. Дивлячись на шинкаря, який сховав одну руку в шматку полотна, Хроніст із болем відчув, що щось втратив.
– Отже. – Квоут підсунув склянки до них. – Візьміть оце, сядьте за той стіл і поговоріть. Коли я повернуся, жоден із вас не має бути мертвим, а шинок не має горіти. Гаразд?
Баст знічено всміхнувся, а Хроніст підняв склянки та повернувся до столу. Баст пішов за ним і мало не сів, а тоді повернувся й узяв пляшку.
– Не перепийте, – попередив Квоут, зайшовши до підсобки. – Я не хочу, щоб ви прохихотіли до кінця моєї історії.
Парочка за столом, запинаючись,
