Ім'я вітру. Патрик Ротфусс
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Ім'я вітру - Патрик Ротфусс страница 48
Усвідомивши, що верзу казна-що, я зупинився.
– Я знав їх під іншою назвою. Путь-камені, – тихо промовив Бен. При цьому він здавався старим і втомленим. За мить він спитав: – Чому ви зупиняєтеся, знайшовши такий камінь?
– Ми просто завжди так робимо. Це перепочинок від дороги. – Я замислився на мить. – Гадаю, вони мають приносити удачу. – Я шкодував, що не можу сказати більш нічого, щоб підтримати розмову, бо він зацікавився, але мені більш нічого не спадало на думку.
– Гадаю, це можливо. – Бен відвів Альфу та Бету в місце з віддаленого боку каменя, на віддалі від більшості інших фургонів. – Повернися на вечерю або невдовзі після вечері. Нам треба поговорити. – Він повернувся, не глянувши на мене, і заходився розпрягати Альфу.
Я ще ніколи не бачив Бена в такому настрої. Побоюючись, що я зіпсував наші стосунки, я повернувся й побіг до батьківського фургона.
Я побачив, що моя мати сидить перед щойно розпаленим багаттям і неквапливо підкладає туди галузки. Батько сидів за нею й потирав їй шию та плечі. Почувши, як я біжу до них, вони обоє підняли очі.
– Можна я сьогодні їстиму з Беном?
Мати поглянула на батька, а тоді знову на мене.
– Не докучай йому, сонечко.
– Він мене запросив. Якщо я піду зараз, я зможу допомогти йому влаштуватися на ніч.
Вона знизала плечима, а батько знову почав їх терти. Вона всміхнулася мені.
– Добре, але не позбавляй його сну до світання. – Вона всміхнулася мені. – Поцілуй мене. – Мати витягнула руки, і я обняв і поцілував її.
Батько теж мене поцілував.
– Давай сюди свою сорочку. Так мені буде що робити, поки твоя мати дбатиме про вечерю. – Він здер з мене сорочку та обмацав рвані краї. – На ній купа дірок, більше, ніж має бути.
Я почав виправдовуватися, затинаючись, але він відмахнувся від цього.
– Знаю, знаю, це все було заради вищого блага. Постарайся бути обережнішим, бо інакше зашиватимеш її сам. У твоїй скрині є чиста. Заразом принеси мені, будь ласка, голку й нитку.
Я метнувся в задню частину фургона й натягнув на себе чисту сорочку. Порпаючись у пошуках голки з ниткою, я почув материн спів:
– Надвечір, коли сонцю час іти,
Я пильнуватиму тебе
З небес, бо, хоч і не вернувся ти,
Моє кохання не помре.
Мій батько відповів:
– Як світло навкруги згасає,
Домів нарешті я вертаю,
У вербах вітерець