вимовив ці слова про себе, самими губами, і його чоло зморщилося від зосередження.
– Що таке тягни-камінь? – запитав я.
– Це стара назва приваб-каменів, – пояснила мати. – Це шматки зоряного заліза, що притягують до себе все інше залізо. Я бачила один такий багато років тому в кабінеті див. – Вона поглянула на батька, який і досі мугикав собі під ніс. – Ми ж бачили приваб-камінь у Пелересіні, так?
– Гм-м-м… Що? – запитання висмикнуло його з мрій. – Так. У Пелересіні. – Він знову потягнув за губу та насупився. – Пам’ятай це, сину, навіть як забудеш усе інше. Поет – це музикант, який не вміє співати. Перш ніж торкнутися серця, слова мають дістатися розуму, а в деяких людей розум – це до прикрості маленька мішень. Музика безпосередньо торкається їхніх сердець, хоч який маленький чи впертий розум у того, хто її слухає.
Мати дещо нежіночно пирхнула.
– Сноб. Ти просто старієш. – Вона театрально зітхнула. – Справді, це ще трагічніше: другою людину полишає пам’ять.
Батько прибрав обурену позу, але мати проігнорувала його та сказала мені:
– До того ж єдина традиція, що затримує трупи біля сірокаменя – це лінь. Цей віршик має бути таким:
«В усякую днину,
Коли я в дорозі,
Шукаю причину,
Лежачу чи сіру,
Спочити по змозі».
Батько зайшов їй за спину, похмуро виблискуючи очима.
– Я? Старію? – Він стишено заговорив, знову почавши терти їй плечі. – Жінко, я збираюся показати тобі, що ти помиляєшся.
Вона сухо всміхнулася.
– А я, шановний, збираюся дозволити це вам.
Я вирішив їх залишити – хай собі сперечаються – і дременув до Бенового фургона, аж раптом почув, як батько гукає в мене за спиною:
– Гами завтра після обіду? І другий акт «Тінбертіна»?
– Гаразд. – Я побіг підтюпцем.
Коли я повернувся до Бенового фургона, він уже розпріг Альфу з Бетою та чистив їх. Я заходився ладнати багаття, викладаючи довкола сухого листя піраміду з чимраз більших сучків і гілля. Закінчивши, я повернувся до того місця, де сидів Бен.
Знову мовчання. Коли він заговорив, я чудово відчув, як він добирає слова.
– Як багато тобі відомо про нову пісню твого батька?
– Ту, що про Ланре? – спитав я. – Небагато. Ти ж знаєш, що він за людина. Її ніхто не почує, поки вона не буде готова. Навіть я.
– Я не про саму пісню, – відповів Бен. – Я про історію в її основі. Історію Ланре.
Я згадав десятки історій, які мій батько, як я чув, зібрав за останній рік, намагаючись знайти спільні мотиви.
– Ланре був князем, – заговорив я. – Чи королем. Кимось важливим. Він хотів бути могутнішим за всіх на світі. Він продав душу за владу, але потім щось пішло не так, а опісля він, здається, чи то з’їхав з глузду, чи то втратив здатність спати, чи то… – побачивши, як Бен хитає головою, я зупинився.
– Він не продавав душі, – заперечив Бен. – Це просто нісенітниця. – Він тяжко зітхнув і неначе
