з батьком, і він почав офіційно готувати мене до сцени.
Звісно, я вже знав чимало. Але те, чого я на той час навчився, було безладною мішаниною. Батько ж крок за кроком показував мені справжню механіку акторського ремесла. Як, трохи змінивши акцент або позу, видатися грубим, хитрим або дурним.
А мати почала вчити мене поводитись у пристойному товаристві. Я знав дещицю завдяки нашим нечастим гостинам у барона Ґрейфоллов і гадав, що вже достатньо вихований, щоб не мати потреби запам’ятовувати форми звертання, правила поводження за столом і розлогу, заплутану ієрархію знаті. Врешті-решт я так і сказав матері.
– Кого цікавить, чи вищий модеґанський віконт за вінтського спара-тана? – обурився я. – І кого цікавить, чи треба до одного звертатися «ваша світлосте», а до іншого – «мій пане»?
– Їх цікавить, – твердо відповіла мати. – Виступаючи для них, ти маєш поводитися з гідністю й уміти не лізти ліктями в суп.
– Батька не обходить, якою виделкою користуватись і хто кого вищий, – пробурчав я.
Мати насупилася, примруживши очі.
– Хто за кого вищий, – з неохотою виправився я.
– Твій батько знає більше, ніж показує, – сказала мати. – А якщо він чогось не знає, то це сходить йому з рук завдяки чималій харизмі. Отак він і тримається на плаву. – Вона взяла мене за підборіддя й повернула моє обличчя до свого. Очі в неї були зелені, з золотистими обідками довкола зіниць. – Ти хочеш просто триматися на плаву? Чи хочеш, щоб я тобою пишалася?
Відповідь була тільки одна. Варто мені було лише як слід взятися за вивчення цього, як це стало просто ще одним різновидом акторської майстерності. Черговим сценарієм. Мати складала віршики, щоб допомогти мені запам’ятати найбезглуздіші компоненти етикету. А ще ми разом написали досить непристойну пісеньку під назвою «Понтифік завжди нижчий за королеву». Ми сміялися над нею щонайменше місяць, і мати суворо заборонила мені співати її перед батьком, щоб він, бува, не зіграв її якось перед тими, хто не мав її почути, і не довів нас усіх до серйозної біди.
– Дерево! – пронісся стишений крик валкою. – Триваговий дуб!
Мій батько зупинився посеред монологу, який декламував мені, і роздратовано зітхнув.
– Тоді ми сьогодні далі не проїдемо, – буркнув він, звівши очі до неба.
– Ми зупиняємося? – гукнула моя мати зсередини фургона.
– Знову дерево поперек дороги, – пояснив я.
– На Бога, – промовив батько, вивівши фургон на порожнє місце край дороги. – Це королівська дорога чи як?! Можна подумати, ніби нею, крім нас, більш ніхто не їздить. Скільки часу минуло від тієї бурі? Два витки?
– Менше, – сказав я. – Шістнадцять днів.
– А дорогу й досі перегороджують дерева! Я думаю, чи не надіслати консульству рахунок за всі дерева, які нам довелося порубати й відтягнути з дороги. Тепер ми відстанемо від графіка ще на три години. – Фургон зупинився, і батько зіскочив на землю.
