Хроністові, а тоді, насупившись, повернувся до свого учня.
– Перестань так на мене дивитися, Басте.
Баст, здавалося, був готовий заплакати.
– Ох, Реші, – видушив із себе він. – Я ж і гадки не мав.
Квоут змахнув рукою, неначе ріжучи повітря долонею.
– А ти й не мусив, Басте, і не треба робити з цього проблеми.
– Але ж, Реші…
Квоут суворо поглянув на учня.
– Що, Басте? Я повинен ридати та рвати на собі волосся? Проклинати Тейлу і його янголів? Бити себе в груди? Ні. Це дешева театральщина. – Його обличчя дещо пом’якшало. – Я високо ціную твою турботу, але це – лише частинка історії, навіть не найгірша, і я розповідаю її не для того, щоб домогтися співчуття.
Квоут відсунув стілець від столу та звівся на ноги.
– До того ж усе це сталося давно. – Він змахнув рукою – мовляв, дрібниці. – Час – видатний цілитель і таке інше.
Він потер руки.
– Зараз я принесу дров – стільки, щоб нам вистачило на ніч. Якщо я хоч трохи розуміюся на погоді, буде зимно. Можеш поставити пектися кілька буханців хліба, поки я буду надворі, і спробувати опанувати себе. Я не стану розповідати цю історію до кінця, якщо ти дивитимешся на мене крізь сльози.
Після цього Квоут зайшов за шинквас і пішов через кухню до чорного ходу шинку.
Баст грубо потер собі очі, а тоді провів поглядом свого господаря.
– Поки він чимось зайнятий, він у порядку, – тихо промовив Баст.
– Прошу? – задумливо перепитав Хроніст. Він збентежено посунувся на стільці, неначе хотів звестись на ноги, але не знав, який привід вигадати, щоб це було ґречно.
Баст тепло йому всміхнувся; його очі знову стали по-людськи блакитними.
– Я так зрадів, почувши, хто ви такий і що він розповість свою історію. Останнім часом він був у дуже похмурому настрої, і цей настрій нічим не розвіяти, бо робити нічого – можна лише сидіти й роздумувати. Я не сумніваюся, що, згадавши добрі часи, він… – Баст скривився. – У мене не надто добре виходить це висловити. Вибачте за те, що сталося. Я не думав як слід.
– Н… ні, – поспіхом, затинаючись, відповів Хроніст. – Це я… це я винен, вибачте.
Баст хитнув головою.
– Ви просто були заскочені зненацька, але всього-на-всього спробували мене зв’язати. – Його обличчя набуло дещо зболеного виразу. – Зауважте, це було аж ніяк не приємно. Це наче удар між ногами, але по всьому тілу. Від цього стає зле, находить слабкість, але це – лише біль. Ви ж мене не поранили насправді. – Баст, судячи з вигляду, зніяковів. – Я ж хотів не просто зробити вам боляче. Можливо, я убив би вас, навіть не замислившись.
Поки не запала ніякова тиша, Хроніст промовив:
– Чому б нам не повірити йому на слово, що ми обидва були засліплені ідіотизмом, і не закрити тему на цьому? – Хроніст вичавив із себе кволу усмішку, щиру попри обставини. – Мир? – Він простягнув руку.
– Мир.
