style="font-size:15px;"> Однак я сподіваюся.
Пропустімо час, який я провів сам у лісах того вечора, граючи в такі ігри, які діти вигадують задля власної розваги. Останні безтурботні години мого життя. Останні миттєвості мого дитинства.
Пропустімо моє повернення до табору тоді, коли сонце тільки почало сідати. Видиво, що являли собою тіла, розкидані довкола, наче поламані ляльки. Запах крові та горілого волосся. Те, як я безцільно валандався туди-сюди, надто розгублений для повноцінної паніки, отетерілий від потрясіння й жаху.
Власне, я пропустив би весь той вечір. Я зовсім не став би обтяжувати вас ним, якби одна його часточка не була необхідною для історії. Вона вкрай необхідна. Це петля, на якій історія повертається, наче двері, коли їх відчиняють. У певному розумінні історія починається саме тут.
Тож покінчімо з цим.
У нерухомому вечірньому повітрі зависли окремі латки диму. Було тихо, неначе вся трупа до чогось прислухалася. Неначе вся трупа затримала дихання. Лінивий вітерець поворушив листя на деревах і повіяв на мене латкою диму, схожою на низьку хмаринку. Я вийшов з лісу та пройшов крізь дим, попрямувавши до табору.
Я вийшов з димової хмари та потер очі, які від цього стало менше пощипувати. Роззирнувшись довкола, я побачив, що намет Тріпа лежить, наполовину розвалившись, у його багатті та тліє. Оброблене полотно уривчасто горіло, а їдкий сірий дим у тихому вечірньому повітрі низько повиснув над землею.
Я побачив, що труп Терена лежить біля його фургона, а в руці в нього – зламаний меч. Його звична зелено-сіра одіж була мокрою та червоною від крові. Одна нога в нього була неприродно зігнута, а з-під шкіри визирала розколота кістка – дуже-дуже біла.
Я стояв і не міг відвести погляд від Терена, від сірої сорочки, від червоної крові, від білої кістки. Я витріщився так, наче це була схема в книжці, яку я намагався зрозуміти. У мене застигло все тіло. Думки неначе пробивалися до мене.
Якась маленька розважлива частинка мого «я» усвідомила, що я глибоко вражений. Вона нагадувала мені про це знов і знов. Мені ледь вистачило всього, чого навчив мене Бен, щоб перестати про неї думати. Я не хотів думати про побачене. Я не хотів знати, що тут сталося. Я не хотів знати, що це означає.
Не знаю, скільки часу минуло, але зрештою в мене просто перед очима протягнулася цівка диму. Я, ошелешений, сів біля найближчого багаття. Воно належало Шанді, і над ним висів, киплячи, невеличкий казанок, в якому варилася картопля; посеред цього хаосу він здавався дивовижно знайомим.
Я зосередився на казані. Хоч щось нормальне. Потицяв паличкою в його вміст і побачив, що картопля вже зварилася. Нормально. Я зняв казан з вогню та поставив його на землю поруч із трупом Шанді. Одяг висів на ній клаптями. Я спробував прибрати волосся з її обличчя, і моя рука стала липкою від крові. У її скляних порожніх очах відбивалося світло від багаття.
Я стояв і безцільно дивився навсібіч. Тепер Тріпів намет уже був повністю охоплений полум’ям, а фургон Шанді
