падає непритомна. Так само й людина, що чує звістку, яка травмує, часто-густо мліє чи непритомніє. Так розум захищає сам себе від болю, проходячи крізь перші двері.
Другими є двері забуття. Деякі рани надто глибокі, щоб загоїтись, або ж надто глибокі, щоб загоїтися швидко. До того ж багато спогадів просто болючі, і гоїтися нема чому. Прислів’я «час лікує всі рани» хибне. Час лікує більшість ран. Усі решта сховані за цими дверима.
Третіми є двері божевілля. Бувають випадки, коли розум зазнає такого удару, що ховається в безумстві. Хоча це може й не видаватися корисним, це корисно. Бувають випадки, коли реальність – це самий тільки біль, а щоб урятуватися від цього болю, розум має покинути реальність.
Останніми є двері смерті. Це – крайній засіб. Після того як ми помираємо, нам не може завдати болю ніщо – чи принаймні нам так казали.
Після того як мою родину було перебито, я забрів углиб лісу й заснув. Цього вимагало моє тіло, а мій розум скористався першими дверима, щоб притлумити біль. Рану було прикрито тимчасово – доки не настане слушний час для загоєння. Захищаючись, чимала частина мого розуму просто припинила роботу – лягла спати, якщо хочете.
Доки мій розум спав, чимало болючих деталей попереднього дня було виведено крізь другі двері. Не остаточно. Я не забув, що сталося, проте цей спогад потьмянів; я ніби бачив його крізь щільну марлю. За бажання я міг би пригадати обличчя загиблих, згадати чоловіка з чорними очима. Проте я не хотів згадувати. Я відштовхнув ці думки – хай припадають пилом у тому куточку мого розуму, який використовується нечасто.
Я снив – не про кров, скляні очі та запах горілого волосся, а про дещо ніжніше. І поволі рана почала німіти…
Мені наснилося, що я йду лісом з негарним із лиця Лаклітом, мисливцем, який подорожував із нашою трупою, коли я був менший. Він ішов крізь підлісок тихо, тим часом як я здіймав більше шуму, ніж поранений віл, який тягне перекинутого воза.
Після тривалого приємного мовчання я зупинився, щоб поглянути на одну рослину. Він тихенько підійшов до мене ззаду.
– Борода мудреця, – пояснив. – Це видно по його краю. – Він потягнувся за мене і злегка погладив відповідну частину листка. Вона дійсно скидалася на бороду. Я кивнув.
– Це – верба. Її кору можна жувати, щоб притлумлювати біль. – Вона була гіркою і дещо жорсткою. – Це – черемиця, не торкайся її листків. – Я не став їх торкатися. – Це – воронець, його маленькі плоди спокійно можна їсти, поки вони червоні, але в жодному разі – коли вони зелено-жовто-помаранчеві.
– Ось так треба ступати, як хочеш іти тихо. – Тут мені заболіли литки. – Ось так тихо розсувають кущі, нічим не виказуючи свій шлях. Отут можна знайти сухе дерево. Отак ховаються від дощу, не маючи полотна. Це – отець-корінь. Їсти його можна, але смак у нього кепський. Це, – він показав рукою, – прямопрут, рижкосмуг, ніколи їх не їж. Той, що з маленькими шишечками, – це реп’яшець. Їсти його варто лише тоді, як ти щойно з’їв щось подібне до прямопрута. Від нього вибльовують усе,
