поруч зі мною. Голос заревів удвічі гучніше, ніж до цього:
– Хлопче! Хлопче!
Я підняв очі й побачив обвітреного старого, який мружився на сонці. Йому могло бути як сорок років, так і всі сімдесят. Біля нього на возі сидів плечистий юнак із негарним обличчям. Я здогадався, що це – батько та син.
– Ти шо, глухий, хлопче? – у старого вийшло «глуфий».
Я хитнув головою.
– А шо, німий?
Я знову хитнув головою.
– Ні, – розмовляти з кимось було дивно. Мій голос звучав чудно – загрубів і заіржавів через брак використання.
Він примружено поглянув на мене.
– До города чешеш?
Я кивнув: говорити знову не хотілося.
– То лізь сюди. – Він кивнув на задок воза. – Сем спокійно потягне такого задохлика, як оце ти. – Він погладив свого мула по крупу.
Погодитися було легше, ніж утекти. А пухирі в мене на ногах пощипувало від поту в черевиках. Я пішов до задньої частини відкритого воза й поліз, затягнувши за собою лютню. Ззаду відкритий віз був десь на три чверті заповнений великими полотняними мішками. З одного з них викотилося кілька круглих вузлуватих гарбузів, які безцільно перекочувалися дном.
Старий трусонув віжками.
– Вйо! – І мул знехотя набрав швидкість. Я підняв кілька випалих гарбузів і запхав їх у розв’язаний мішок. Старий фермер усміхнувся мені через плече.
– Дякую, хлопче. Я – Сет, а це – Джейк. Мо, тобі присісти? Як сильно трусоне, можеш вивалицця. – Я сів на один з мішків, напружившись не знати з якої причини та не знаючи, чого очікувати.
Старий фермер передав віжки синові й дістав із торби між ними великий темний буханець хліба. Невимушено відірвав чималий шмат, щедро намазав його маслом і передав мені.
Від цієї несподіваної доброти мені заболіло в грудях. Я вже півроку не їв хліба. Він був м’який і теплий, а масло було солодке. Я залишив шматочок на потім, сховавши його у свою полотняну торбину.
Провівши чверть години в тиші, старий напівобернувся.
– Граєш на цій штуці, хлопче? – показав на футляр із лютнею.
Я притиснув його до себе.
– Вона зламана.
– А, – розчаровано промовив він. Я думав, він скаже мені злізти, але він замість цього всміхнувся й кивнув чоловікові поруч із собою. – Тоді нам просто доведецця тебе розважати.
Він заспівав «Мідника-гарбаря», застільну пісню, старшу за самого Бога. За мить до нього долучився син, і їхні грубі голоси утворили просту гармонію, від якої в мене всередині щось заболіло: згадались інші вози, інші пісні, напівзабута домівка.
Розділ двадцятий
На руках – кров, кулаки пече
Десь опівдні віз звернув на іншу дорогу, тепер уже широку, мов річка, і вимощену бруківкою. Попервах там було зовсім трохи подорожніх й один-два фургони, але мені після такої тривалої
