А та величезна вага, що зникла всього на мить, знову навалювалася на мене, сильніше, ніж до цього, бо я не був до неї готовий. Тоді я лежав на спині, вдивляючись у пітьму з болем у грудях, ледве дихаючи; у глибині душі я розумів: усе вже ніколи не буде гаразд, ніколи.
Коли Піка кинув мене на землю, моє тіло вже заніміло настільки, що я ледве відчув, як піді мною ламається батькова лютня. Вона видала такий звук, наче то помирала мрія, і з ним до моїх грудей повернувся той-таки нездоровий біль, який спиняв дихання.
Я роззирнувся довкола й побачив, як Піка важко дихає й тримається за плече. Один з хлопчаків поставив коліна на груди іншому. Вони вже не борюкалися: обидва приголомшено дивилися в мій бік.
Я ошелешено витріщився на свої руки, закривавлені в тих місцях, де шкіру прокололи шматки дерева.
– Малий гівнюк мене вкусив, – тихо сказав Піка, ніби йому геть не вірилося в те, що сталося.
– Злізай з мене, – промовив хлопчисько, що лежав на спині.
– Я сказав, що так говорити не можна. І диви, що сталося.
Піка скривився й побагровів на виду.
– Вкусив! – скрикнув він і з усієї сили замахнувся на мою голову ногою.
Я спробував забратися геть, більше не нашкодивши лютні. Його копняк влучив мені в нирку, і я знову полетів на рештки інструмента, розтрощивши його ще більше.
– Бачиш, що буває, якщо насміхатися з імені Тейлу?
– Та облиш уже свого Тейлу. Злізай з мене й хапай оту штуку. Може, для Дайкена вона ще буде чогось варта.
– Диви, що ти наробив! – не припиняв вити наді мною Піка. Я дістав копняка в бік і перекотився на інший бік. Моє поле зору почало темніти по краях. Я мало не радів цьому – хоч якась можливість забутися. Проте глибший біль нікуди не дівався й залишився неторканим. Я стиснув закривавлені руки в кулаки, і їх аж запекло.
– Ці балабушки наче й досі нічого. Вони якісь сріблясті, б’юсь об заклад, що за них можна щось виручити.
Піка знову відвів ногу назад. Я спробував підняти долоні, щоб захиститися від неї, але мої руки лише засіпались, а Піка копнув мене в живіт.
– Хапай оту дрібничку…
– Піко. Піко!
Піка знову копнув мене в живіт, і я кволо виблював на бруківку.
– Ану стійте! Міська варта! – гукнув іще один голос. Мить тиші, а тоді – шаркання й миготіння швидких ніг. За мить важкі чоботи прогупали повз нас і затихли на віддалі.
Пам’ятаю, як мені боліло в грудях. Я знепритомнів.
Із пітьми мене витрусила якась людина, що вивертала мені кишені. Я марно спробував розплющити очі.
Почув, як якийсь голос бурмоче собі під носа:
– Оце й усе, що я маю за те, що врятував тобі життя? Мідяк і пару шимів? Випивку на вечір? Нікчемний малий негідник. – Він зайшовся глибоким грудним кашлем, і мене накрило перегаром. – Так волав. Якби не твій дівчачий голос, я б не біг аж сюди.
Я спробував щось сказати, але замість
