гарячки, доводилось обмежувати рухи, щоб вони не нашкодили іншим.
Паралітики, каліки, нерухомі, зсудомлені – до всіх них Трапіс виявляв однакову нескінченну терплячість. Я жодного разу не чув, щоб він скаржився, абощо, навіть на босі ноги, які завжди були розпухлими і, напевно, постійно завдавали йому болю.
Він по змозі допомагав нам, дітям, давав трохи поїсти, коли мав зайві харчі. Щоб заробити якусь дрібницю, ми носили воду, мили йому підлогу, виконували доручення й тримали немовлят, щоб вони не плакали. Ми робили все, про що він просив, а коли харчів не було, ми завжди могли попити води, побачити втомлену усмішку та зустрітися з тим, хто дивився на нас як на людей, а не тварин у лахмітті.
Часом здавалося, ніби Трапіс сам-один намагався піклуватися про всіх безнадійних створінь у нашому куточку Тарбієна. У відповідь ми любили його з таким мовчазним завзяттям, дорівнятися до якого можуть хіба що тварини. Якби хтось коли-небудь здійняв руку на Трапіса, його з виттям розірвали б на криваві кавалки посеред вулиці сто дітей.
Ті перші кілька місяців я частенько заходив до його підвалу, а потім, з плином часу, дедалі менше. Трапіс і Тані були чудовим товариством. Жоден з нас не відчував потреби багато говорити, і це чудово мені підходило. Але інші вуличні діти неймовірно діяли мені на нерви, тож заходив я нечасто, лише тоді, коли страшенно потребував допомоги, або тоді, коли мав чим поділитися.
Попри те, що я бував там нечасто, приємно було знати, що в місті є таке місце, де мене не копатимуть, не ганятимуть і не обплюють. Коли я був на дахах сам-один, добре було знати, що на світі є Трапіс і підвал. Це була майже домівка, до якої можна повертатися. Майже.
Розділ двадцять другий
Час демонів
У ті перші місяці в Тарбієні я багато чого дізнався.
Я дізнався, в яких шинках і ресторанах викидають найкращу їжу і наскільки їжа має прогнити, щоб від неї стало зле.
Я дізнався, що обнесений стіною комплекс будівель біля доків – це Храм Тейлу. Тейлінці часом роздавали хліб, змушуючи нас проказувати молитви, а вже потім дозволяючи взяти собі буханець. Я не заперечував. Це було легше, ніж жебракувати. Часом священики в сірих одіннях намагалися заманити мене проказати молитви до церкви, але до мене доходили чутки, і я завжди тікав від таких прохань, незалежно від того, узяв я вже буханець чи ні.
Я дізнався, як треба ховатися. У мене було таємне місце на старій дубильні, де змикалися три дахи, утворюючи прихисток від вітру й дощу. Бенову книжку я заховав під кроквами, загорнувши в полотно. Брався я за неї дуже рідко, як за святу реліквію. Це була остання значна частина мого минулого, і я вживав усіх заходів, щоб тільки вберегти її.
Я дізнався, що Тарбієн не має кінця-краю. Якщо ви не бачили його на власні очі, вам не зрозуміти. Це як з океаном. Я можу розповісти вам про його хвилі й воду, але ви й гадки не матимете про його розмір, поки не опинитеся на березі. Зрозуміти океан по-справжньому можна, лише опинившись посеред нього,
