дверей і опинився в студеній вологій темряві. За десяток кроків я почув тихий стогін, від якого закляк на місці. Звук був майже тваринний, але слух підказував мені, що виходив він з людської горлянки.
Я не знаю, чого очікував, але знайшов я дещо зовсім інше. Горіли дві наповнені риб’ячим жиром старезні лампи, що відкидали на темні кам’яні стіни нечіткі тіні. У кімнаті було шість ліжок, і всі були зайняті. Двоє дітей, ще майже немовлят, лежали під однією ковдрою на кам’яній підлозі, а ще одна дитина скрутилася калачиком у купі ганчір’я. Хлопчина мого віку сидів у темному кутку, притиснувши голову до стіни.
Один із хлопчиків трохи ворухнувся на ліжку, неначе уві сні. Але цей порух був якийсь неправильний. Надто вже натужний, надто вже напружений. Я придивився й побачив, що там насправді. Він був прив’язаний до ліжка. Вони всі були прив’язані.
Він наліг на мотузки й видав той звук, який я почув у коридорі. Тепер він був чіткішим. Це був протяжний жалісний крик.
– А-а-а-а-а-а-а-ба-а-а-а-а-а-а.
Якусь мить мені думалося лише про всі почуті в житті історії про герцога Ґібеанського. Про те, як він і його люди двадцять років викрадали й мучили людей, поки не втрутилася церква і не поклала цьому край.
– Що, що, – пролунав голос із іншої кімнати. Голос мав дивну інтонацію, наче він насправді нічого не питав.
Хлопчина на ліжку смикнувся, вириваючись зі своїх пут.
– А-а-а-а-бе-е-е-е.
Крізь двері пройшов чоловік, який витирав руки об довгу пошарпану одіж.
– Що, що, – повторив він тим самим непитальним тоном. Голос у нього був старий і дещо втомлений, але передусім терплячий. Терплячий, як важкий камінь або мати-кішка в поводженні з кошенятами. Не той голос, якого я чекав від такої людини, як герцог Ґібеанський.
– Що, що. Тихо, тихо, Тані. Я нікуди не подівся, просто відійшов. Тепер я тут. – Його ноги тьопали по голій кам’яній підлозі. Він був босий. Я відчув, як мене повільно покидає напруга. Хоч що тут відбувалося, це й близько не видавалося таким моторошним, як я спершу подумав.
Побачивши, що чоловік наближається, хлопчина перестав налягати на мотузки.
– І-і-і-а-а, – промовив він і потягнув за мотузки, які його стримували.
– Що? – тепер це вже було запитанням.
– І-і-і-а-а.
– Гм-м-м? – старий роззирнувся довкола і вперше побачив мене. – Ох. Здоров, – знову поглянув на хлопчика на ліжку. – Ну хіба ти сьогодні не розумничок? Тані покликав мене, бо в нас відвідувач! – обличчя Тані розпливлось у широчезній посмішці, і він різко, гугняво захекав. Хоча звук вийшов зболеним, було ясно, що він сміється.
Повернувшись до мене, босоногий чолов’яга сказав:
– Я тебе не впізнаю. Ти тут уже бував?
Я хитнув головою.
– Ну, у мене є трохи хліба, йому всього два дні. Якщо принесеш мені води, можеш узяти його стільки, скільки можеш з’їсти. – Він подивився на мене.
