б розважливо й безпечно, церкви Тарбієна йшли більш прибутковим шляхом продажу масок демонів.
Через це в перший день Високої Жалоби в місті вирвалися на свободу десять тисяч демонів. Десять тисяч демонів-аматорів, яким було дозволено робити будь-які капості, які спадуть на думку.
Може здатися, ніби це – ідеальна ситуація для юного злодюжки, якою той може скористатись, але насправді все було зовсім навпаки. Демонів завжди було найбільше в Надбережжі. І хоча переважна більшість демонів поводилась як годиться, тікала, почувши ім’я Тейлу, і тримала свою чортівню в розумних межах, чимало з них були не такі. У перші кілька днів Високої Жалоби було небезпечно, і я здебільшого коротав час, просто переховуючись від гріха подалі.
Але з наближенням Середзим’я все вляглося. Кількість демонів стабільно зменшувалася: люди губили маски або втомлювалися від цієї гри. Тейлу, безсумнівно, теж знищив чимало – от тільки срібна маска срібною маскою, а він був один. Він навряд чи міг обійти весь Тарбієн усього за сім днів.
Для мандрівки на Узвишшя я обрав останній день Жалоби. У день Середзим’я настрій у всіх завжди гарний, а гарний настрій – це успіх у жебракуванні. Найкращим же було те, що лави демонів помітно порідшали, а це означало, що ходити вулицями знову стало більш-менш безпечно.
Я вийшов невдовзі після полудня, зголоднілий, тому що не зумів знайти, де вкрасти хліба. Пам’ятаю, що, попрямувавши до Узвишшя, я відчував легке збудження. Можливо, якась частина мене згадала, яким було Середзим’я в колі родини: тепла їжа, а потім – теплі ліжка. Можливо, мене заразили пахощі вічнозелених гілок, які збирали на купи та підпалювали на честь торжества Тейлу.
Того дня я дізнався дві речі. Я дізнався, чому жебраки тримаються Надбережжя, а ще дізнався, що, хоч що вам там казатимуть церковники, Середзим’я – це час демонів.
Я вийшов із провулка, і мене негайно вразила несхожість атмосфери в цій частині міста й там, звідки я прибув.
У Надбережжі купці підлизувалися й підлещувалися до покупців, сподіваючись заманити їх до своїх крамниць. Якщо в них не виходило, вони не соромилися нападів войовничості – кляли чи навіть відверто залякували покупців.
Тут крамарі нервово заламували руки. Вони кланялися, розшаркувалися й були бездоганно ввічливими. Ніхто ніколи не підвищував голосу. Після жорстокої реальності життя в Надбережжі мені здавалося, ніби я випадково потрапив на офіційний бал. Усі були одягнені в нове вбрання. Усі були чисті, і всі, здавалося, брали участь у якомусь заплутаному соціальному танці.
Але були тут і тіні. Оглядаючи вулицю, я помітив двох чоловіків, які переховувались у провулку навпроти мене. Маски в них були непогані, криваво-червоні й люті. В одного була роззявлена паща, а в другого скалилися гострі білі зуби. Обидва були в традиційному чорному одязі з каптурами, і я це схвалював. Дуже багато демонів у Надбережжі не переймалися правильними костюмами.
Двоє
