знаю, скільки часу минуло, перш ніж дівчата повернулися. Молодша простягнула ковдру, в яку було щось загорнуто. Я притиснув її обома руками до зболілих грудей. Предмет видавався надміру важким як на свій розмір, але руки в мене тремтіли й самі по собі, тож сказати напевно було важко. Старша дівчина простягнула невеличкий, серйозний на вигляд гаманець. Я взяв і його, схопивши так міцно, що аж заболіли обморожені пальці.
Вона подивилася на мене.
– Якщо хочеш, можеш зайняти тут куток біля вогню.
Молодша дівчина швидко закивала.
– Нетті не заперечуватиме. – Вона зробила один крок і потягнулася до моєї руки.
Я відсахнувся від неї й мало не впав.
– Ні! – захотів крикнути я, але вийшов лише кволий скрегіт. – Не торкайся мене, – голос у мене тремтів, хоч я й не знав напевно, сердився я чи боявся. Я, хитаючись, відступив до стіни. Нечітко почув власний голос. – Зі мною нічого не станеться.
Молодша дівчина заплакала, безсило опустивши руки.
– Мені є куди піти. – У мене зірвався голос, і я відвернувся. Якнайшвидше кинувся геть. Я не знав точно, від чого тікаю – хіба що від людей. Ось іще один урок, який я, можливо, засвоїв надто добре: люди – це біль. Я почув за спиною кілька приглушених схлипів. До рогу я, здавалося, йшов довго.
Я дістався свого сховку, де торкались один одного дахи двох будинків, над якими нависав третій. Не знаю, як мені вдалося туди залізти.
У ковдрі була ціла фляга вина зі спеціями та буханець свіжого хліба, притулений до індичої грудки, більшої за обидва мої стиснені кулаки разом. Я закутався в ковдру та сховався від вітру, тим часом як сніг почав танути просто в повітрі. Цегла комина в мене за спиною була теплою і чудовою.
Перший ковток вина обпалив порізи в моєму роті вогнем. Але другий і близько так не пік. Хліб був м’який, а індичка – досі тепла.
Прокинувся я опівночі, коли задзвонили всі дзвони в місті. Люди на вулицях бігали та кричали. Ми пережили сім днів Великої Жалоби. Середзим’я було позаду. Розпочався новий рік.
Розділ двадцять третій
Охоплене вогнем колесо
Я до кінця тієї ночі сидів у своєму таємному місці, а наступного дня прокинувся пізно і зрозумів, що моє тіло здерев’яніло, ставши тугим вузлом болю. Позаяк у мене ще була їжа і трохи вина, я залишився там, де був, замість того, щоб ризикувати падінням, спробувавши злізти на вулицю.
Стояв день без сонця і з вологим вітром, який, здавалося, віяв без упину. Під покров навислого даху залітав мокрий сніг. Комин за мною був теплий, але цього було не досить, щоб по-справжньому висушити мою ковдру чи знищити студену вологу, якою був просякнутий мій одяг.
З вином і хлібом я впорався швидко, а після того більшу частину свого часу обгризав індичі кістки й намагався зігріти сніг у порожній флязі з-під вина, щоб його можна було пити. Ні те, ні інше особливої користі не принесло, і врешті-решт я наївся брудного снігу, від якого
