сні кілька місяців тому.
– Це як – ми вважаємо тебе Мендою? – спитав коваль, міцно тримаючи свій молот. Він знав, що бувають демони, які зовні скидаються на людей або носять людські шкури, наче костюми, так, як людина може ховатися під овечою шкурою.
Дитя, що не було дитям, заговорило знову.
– Я – син Періаль, але я не Менда. І я не демон.
– Тоді торкнися заліза мого молота, – сказав Ренґен, бо знав, що всі демони бояться двох речей – холодного заліза й чистого вогню. Він простягнув свій важкий ковальський молот. Молот трусився в нього в руках, але ніхто через це не подумав про нього погано.
Той, хто не був Мендою, вийшов уперед і поклав обидві руки на залізну головку молота. Нічого не сталося. Періаль, спостерігаючи за цим у дверях хати, розридалася, бо вона, хоч і довіряла Тейлу, частково по-материнськи турбувалася за сина.
– Я не Менда, хоч мати й назвала мене так. Я – Тейлу, пан над усім. Я прийшов звільнити вас від демонів і від зла у власних серцях. Я – Тейлу, син самого себе. Хай лихі почують мій голос і затремтять.
І вони таки затремтіли. Але дехто з них відмовився повірити. Вони називали його демоном і погрожували йому. Говорили з переляку жорстокі слова. Дехто кидався камінням і проклинав його, та ще й плювався в нього та його матір.
Тоді Тейлу розлютився і, може, повбивав би їх усіх, але Періаль кинулася вперед і поклала руку йому на плече, стримуючи його.
– Чого ще тобі сподіватися? – тихо запитала вона його. – Від людей, які сусідять із демонами? Навіть найкращий пес кусатиметься, як його вдосталь поштурхати.
Тейлу подумав над її словами і зрозумів, що вона мудра. Тож він поглянув з-над своїх рук на Ренґена, зазирнув йому вглиб серця та сказав:
– Ренґене, сину Енґена, ти маєш коханку, якій платиш за те, щоб вона з тобою спала. До тебе приходять працювати, а ти дуриш цих людей або крадеш у них. А ще ти голосно молишся, та не віриш. Я, Тейлу, створив світ і наглядаю за всіма, хто тут живе.
Почувши це, Ренґен поблід і впустив молот на землю. Бо те, що сказав Тейлу, було правдою. Тейлу поглянув на всіх чоловіків і жінок, які там були. Зазирнув у їхні серця й заговорив про те, що побачив. Усі вони були лихі, такі лихі, що Ренґен був серед них одним із найкращих.
Тоді Тейлу провів у дорожній багнюці лінію – так, щоб вона пролягла між ним і всіма, хто прийшов.
– Ця дорога – як звивистий шлях життя. Є дві стежки, і йдуть вони пліч-о-пліч. Кожен з вас уже мандрує з того боку. Ви мусите обрати. Залишитися на своїй стежці чи перейти на мою.
– Але ж дорога одна й та сама, чи не так? Вона все одно веде до одного місця, – зауважив хтось.
– Так.
– Куди веде дорога?
– До смерті. Усі життя закінчуються смертю, крім одного. Такий порядок.
– То яке тоді значення має, з якого боку людина? – це все питав Ренґен. Він був великим чолов’ягою, одним із небагатьох, хто був вищий за темноокого Тейлу. Але все, що він побачив
