– знову сказав Тані.
Я спробував прокашлятися.
– На підлозі біля тебе стоїть чашка, – сказав Трапіс, погладивши по голівці немовля, яке тримав.
– А-А-А-А-А-А-К-К-К-К-У-У-У-У-Е-Е! – заревів Тані; його крик перемежався дивним напівоханням. Цей гамір збудив кількох інших дітей, які неспокійно завовтузилися в ліжках. Старший хлопчик, який сидів у кутку, притиснув руки до скронь і застогнав. Він заходився хитатися вперед-назад, попервах несильно, а далі – чимраз енергійніше, так, що, нахиляючись уперед, стукався головою об голе каміння стіни.
Трапіс опинився біля хлопчика, перш ніж він устиг заподіяти собі якусь реальну шкоду. Він обняв хлопчину, який хитався, обома руками.
– Тихо, тихо, Лоні. Тихо, тихо. – Хлопчикове хитання сповільнилось, але не припинилось остаточно. – Тані, ти ж надто розумний, щоб так шуміти. – Голос у нього був серйозний, але не суворий. – Чому ти колобродиш? Лоні міг би й нашкодити собі.
– И-и-б-а-а, – тихо вимовив Тані. У його голосі я, здається, вловив нотку жалю.
– Здається, він хоче казку, – сказав я, здивувавшись, що подав голос.
– А-а-а-а, – сказав Тані.
– То ти її хочеш, Тані?
– А-а-а-а.
На мить запала тиша.
– Я не знаю казок, – зізнався він.
Тані вперто мовчав далі.
«Якусь казку знають усі, – подумав я. – Усі знають хоч одну».
– А-а-а-а-а-а-ку-у!
Трапіс оглянув тиху кімнату, неначе шукаючи виправдання.
– Ну, – знехотя промовив він. – Давненько в нас уже не було казочок, чи не так? – Він опустив погляд на хлопчину, якого тримав у обіймах. – Хочеш казку, Лоні?
Лоні відчайдушно закивав на знак згоди, мало не врізавши Трапісові по щоці потилицею.
– Будеш гарно поводитися, посидиш тихенько, щоб я зміг розповісти казку?
Лоні майже негайно перестав гойдатися. Трапіс повільно прибрав руки й відступив. Після довгого погляду на хлопчика, коли він пересвідчувався, що той не нашкодить собі, Трапіс обережно повернувся до свого стільця.
– Ну, – тихенько пробурмотів він собі під носа, зігнувшись і піднявши малого, якого був відклав. – Чи є казка про мене? – говорив він дуже тихо, дивлячись у великі очі дитини. – Ні. Ні, нема. Чи можу я згадати якусь? Гадаю, що мав би.
Якусь довгу мить він посидів, мугикаючи щось дитині, яку тримав на руках, із задумливим виразом обличчя.
– Так, звісно. – Він випрямився, не встаючи зі стільця. – Готові?
Давно те діялося. Ще тоді, як ми всі й не народилися. І наші батьки теж іще не народилися. Давно те діялося. Може… може, чотириста років тому. Ні, більше. Мабуть, тисячу років тому. Але, може, і зовсім не так давно.
У світі були кепські часи. Люди були голодні й недужі. Були голодні мори та великі пошесті. Було в той час багато воєн та іншої погані, бо зупинити це було нікому.
Але
