любов.Батько вдихнув і зупинився, не закриваючи рота – так, наче він був готовий продовжити. Тоді його обличчям розпливлася широка капосна посмішка, він нахилився та сховав лютню. Здійнявся галас, багато хто почав виражати незадоволення, проте всі знали, що почути навіть стільки – вже удача. Хтось інший заграв пісню до танців, і протести поступово вщухли.
Мої батьки танцювали разом; мати поклала голову батькові на груди. Обоє заплющили очі. Вони здавались абсолютно задоволеними. Якщо ви зможете знайти таку людину, яку можна обняти, заплющивши очі на весь світ разом з нею, то вам пощастило. Навіть якщо так триватиме лише хвилину або день. Навіть тепер, коли минуло стільки років, думаючи про кохання, я уявляю собі, як вони злегка погойдуються під музику.
Опісля з матір’ю потанцював Бен; його рухи були впевненими й величними. Мене вразило, який гарний вигляд вони мали разом. Бен, старий, сивий, підтоптаний, зі зморшкуватим обличчям і наполовину спаленими бровами. Моя мати, струнка, свіжа та яскрава, з блідою гладенькою шкірою у світлі вогню. Вони доповнювали одне одного завдяки контрасту. Від усвідомлення того, що я, можливо, більш ніколи не побачу їх разом, мені було боляче.
На той час небо на сході вже почало світлішати. Усі зібралися для остаточного прощання.
Не пам’ятаю, що я сказав йому, перш ніж ми пішли. Я знаю, що здавалося, ніби цього до болю мало, але я знав, що він усе розуміє. Він змусив мене пообіцяти не лізти ні в яку шкоду, граючись із тим, чого він мене навчив.
Він трохи зігнувся та обняв мене, а тоді скуйовдив мені волосся. Я навіть не заперечував. Ніби на знак помсти я спробував пригладити йому брови (мені завжди хотілося спробувати це зробити).
Бенове здивоване обличчя було просто чарівне. Він ще раз загріб мене в обійми. А тоді пішов геть.
Мої батьки пообіцяли повести трупу в бік містечка, коли ми знову опинимося в цій місцині. Усі артисти сказали, що їх і вести особливо не доведеться. Але я, попри свою юність, знав правду. Нагоди побачити його знову мені доведеться чекати ще дуже довго. Роками.
Я не пам’ятаю, як ми поїхали того ранку, але пам’ятаю, як намагався заснути й почувався зовсім самотнім – моїм єдиним супутником був тупий гірко-солодкий біль.
Прокинувшись згодом, по обіді, я побачив, що біля мене лежить пакунок. Він був загорнутий у мішковину та перев’язаний шпагатом, а вгорі до нього був прикріплений яскравий папірець з моїм іменем, який майорів на вітрі маленьким прапорцем.
Розгорнувши його, я побачив палітурку знайомої книжки. Це була «Риторика і логіка», книжка, за якою Бен навчав мене аргументації. Це була єдина книжка в його маленькій, на десяток книжок, бібліотеці, яку я не прочитав від початку до кінця. Я її ненавидів.
Я розгорнув її й помітив на форзаці якийсь напис. Ось що там було написано:
Квоуте!
Добре захищайся в Університеті. Зроби так, щоб я тобою пишався.
Пам’ятай батькову пісню. Стережися примх.
Ми з Беном ніколи не обговорювали моє навчання в Університеті.
