можливо, і криється розгадка нашої маленької таємниці.
Вона грайливо його вдарила, а на її обличчі промайнула задума.
– Якщо подумати, то була така ніч років із дванадцять тому, коли до мене прийшов чоловік. Він поневолив мене цілунками й путами гармонійної пісні. Він украв у мене честь, а тоді умикнув мене. – Вона ненадовго спинилася. – Тільки волосся в нього було не руде. Це точно був не він.
Вона пустотливо всміхнулася моєму батькові, який, здається, трохи знітився. Потім вона його поцілувала. Він поцілував її у відповідь.
Ось такими я й волію згадувати їх сьогодні. Я тихенько втік із повною головою думок про Університет.
Розділ тринадцятий
Інтерлюдія: Плоть, а під нею – кров
У шинку «Путь-камінь» запала тиша. Вона оточувала двох чоловіків, які сиділи на самоті за столом у залі. Квоут перестав говорити, і хоча здавалося, ніби він пильно дивиться вниз, на свої складені руки, насправді його погляд був спрямований кудись далеко. Нарешті він підняв очі і, здавалося, мало не здивувався, побачивши, що по той бік столу сидить Хроніст, який заніс перо над каламарем.
Квоут присоромлено видихнув і жестом наказав Хроністові опустити перо. За мить Хроніст виконав наказ – витер кінчик пера об чисту ганчірку, а тоді поклав його.
– Мені б випити, – раптом, неначе здивувавшись, оголосив Квоут. – Я мало що розповідав останнім часом, і в мене все несподівано пересохло. – Він легко встав із-за столу та попетляв лабіринтом порожніх столів до вільного шинквасу. – Можу запропонувати вам майже будь-який напій: темний ель, світле вино, сидр зі спеціями, шоколад, каву…
Хроніст підняв брову.
– Шоколад був би дуже доречним, якщо він у вас є. Я б не очікував чогось подібного так далеко від… – Він ґречно прокашлявся. – Ну, взагалі так далеко.
– У нас у «Путь-камені» є все, – заявив Квоут, обвівши змахом руки порожню залу. – Безперечно, крім клієнтів. – Він дістав із-під шинквасу глиняний глек, а тоді, злегка стукнувши, поставив його на шинквас. Зітхнув, а тоді гукнув: – Басте! Принеси, будь ласка, сидру!
Із дверей у віддаленому кінці зали долинула нерозбірлива відповідь.
– Басте, – докірливо промовив Квоут – здавалося б, надто тихо, щоб його почули.
– Чапай сюди та візьми його сам, халявнику! – гукнув голос із підвалу. – Я саме дечим зайнятий.
– Наймит? – поцікавився Хроніст.
Квоут сперся ліктями на шинквас і поблажливо всміхнувся.
За мить із дверей залунали кроки: хтось підіймався дерев’яними сходами в черевиках із твердими підошвами. До зали ввійшов Баст, який бурмотів щось собі під ніс.
Одягнений він був просто: чорна сорочка з довгими рукавами, заправлена в чорні штани, та чорні штани, заправлені в м’які чорні черевики. Обличчя в нього було гостре й тендітне, майже красиве, з неймовірними блакитними очима.
Він доніс до шинквасу глек, ідучи з дивною й доволі приємною грацією.
– Один
