на мого батька, тримаючи його руку в себе на колінах. Вона злегка схилила голову, і він зрозумів її натяк – нагнувся й поцілував кутик її вуст.
– Амінь, – проголосив Бен, шанобливо піднявши кухоль.
Батько обняв її другою рукою і міцно стиснув в обіймах.
– Я досі не розумію, на що ти натякаєш, Бене.
– Він усе так робить, блискавично, майже без помилок. Б’юсь об заклад, що він знає всі пісні, які ви йому хоч раз заспівали. Він знає про вміст мого фургона більше, ніж я.
Він нахилив глека.
– Утім, річ тут не лише в запам’ятовуванні. Він розуміє. Половину з того, що я хотів йому показати, він допетрав самотужки.
Бен знову наповнив материн кухлик.
– Йому одинадцять. Ви знали хоч одного хлопчика його віку, який би так розмовляв? Значною мірою це пов’язано з тим, що він живе в такій просвіченій атмосфері. – Бен змахнув рукою, показавши на фургони. – Але більшість одинадцятирічних дітей думає щонайбільше про те, як пускати камінці по воді чи як розкрутити кота, узявши його за хвіст.
Мати дзвінко розсміялася, проте обличчя Абенті було серйозним.
– Це справді так, пані. Я мав старших за нього учнів, які були б раді й половині його успіхів. – Він усміхнувся на весь рот. – Якби мені його руки та чверть його кмітливості, я б менш ніж за рік почав їсти зі срібних тарілок.
Ненадовго запала тиша. Мати неголосно промовила:
– Пам’ятаю, як він був зовсім малим і дибав туди-сюди. Він спостерігав, постійно спостерігав. Чистими, ясними очима, які неначе хотіли ввібрати весь світ. – Її голос злегка тремтів. Батько обняв її однією рукою, а вона поклала голову йому на груди.
Тиша, що запала опісля, була довшою. Я вже замислився, чи не втекти нищечком, аж тут батько порушив цю тишу.
– І як ти думаєш, що нам робити? – в його голосі легка тривога змішалася з батьківською гордістю.
Бен лагідно всміхнувся.
– Нічого – тільки подумайте, який вибір ви зможете йому запропонувати, коли настане час. Він увійде в історію, як один із найкращих.
– Найкращих кого? – пробурчав батько.
– Кого він захоче. Не сумніваюся: якщо він залишиться тут, то стане новим Іллієном.
Батько всміхнувся. Іллієн – герой мандрівних артистів. Єдиний дійсно знаменитий едема ру в усій історії. Усі наші найстаріші та найкращі пісні створив він.
Ба більше: якщо вірити переказам, Іллієн за своє життя заново винайшов лютню. Іллієн майстерно виготовляв струнні інструменти й перетворив давню, крихку, громіздку придворну лютню на ту чудову, різнопланову семиструнну артистичну лютню, якою ми користаємося зараз. Ті ж таки перекази стверджують, що лютня самого Іллієна мала аж вісім струн.
– Іллієн. Ця думка мені до вподоби, – сказала мати. – Королі долають багато миль, щоб послухати, як грає мій маленький Квоут.
– Його музика зупиняє бійки в шинках і прикордонні війни, – усміхнувся Бен.
– Дикунки сидять у нього
