були дуже приємним доповненням до нашої трупи. А ще мені дійсно стало шкода самотнього старого на дорозі.
Але якщо глянути ще глибше, то мною керувала цікавість. Я побачив, як Абенті робить те, чого я не міг пояснити, щось чудне й дивовижне. Ішлося не про фокус із симпатичними лампами – я розгледів його суть: фіґлярство, блеф для того, щоб справити враження на темних міщан.
Опісля він зробив дещо інше. Він покликав вітер, і вітер прийшов. Це була магія. Справжня магія. Така магія, про яку я чув в історіях про Таборліна Великого. Така магія, в яку я не вірив із шести років. Тепер я не знав, чому вірити.
Тож я запросив його до нашої трупи, сподіваючись знайти відповіді на свої запитання. Хоч я тоді й не знав цього, я шукав ім’я вітру.
Розділ дев’ятий
Подорожі у фургоні з Беном
Абенті був першим арканістом, з яким я зустрівся; маленькому хлопчикові він здавався дивною, захопливою постаттю. Він був обізнаний з усіма науками: ботанікою, астрономією, психологією, анатомією, алхімією, геологією, хімією…
Він був підтоптаний і мав блискучі очі, що швидко переходили від одного предмета до іншого. Його потилицю обрамляла смужка темно-сивого волосся, але брів він не мав (і це запам’яталося мені в ньому найбільше). Точніше, вони в нього були, але постійно перебували в процесі відростання після згоряння під час занять алхімією. Через це він видавався здивованим і насмішкуватим водночас.
Він говорив ласкаво, часто сміявся та ніколи не вправлявся в дотепності, кепкуючи з інших. Лаявся він, як п’яний моряк зі зламаною ногою, але лише на своїх віслюків. Звали їх Альфа та Бета, й Абенті, коли гадав, що його ніхто не бачить, частував їх морквою та грудками цукру. Хімію він любив особливо сильно, і мій батько казав, що ніколи не бачив, щоб хтось переганяв щось краще за нього.
Коли він був у нашій трупі другий день, я вже майже звик їздити в його фургоні. Я ставив йому запитання, а він відповідав. Потім він просив пісень, а я бренькав їх для нього на взятій у батьковому фургоні лютні.
Він навіть співав час від часу. У нього був яскравий, відчайдушний тенор, який завжди фальшивив, шукаючи потрібних нот там, де їх не було. Тоді він, як правило, зупинявся та сміявся з самого себе. Він був добрим чолов’ягою, і в ньому не було ні крихти пихи.
Невдовзі після того як Абенті долучився до нашої трупи, я спитав його, як воно – бути арканістом.
Він задумливо на мене глянув.
– Знався коли-небудь з арканістом?
– Ми якось заплатили одному, щоб він полагодив на дорозі тріснуту вісь у колесі. – Я зупинився, замислившись. – Він прямував углиб суходолу з валкою, яка везла рибу.
Абенті зневажливо махнув рукою.
– Ні, ні, хлопче. Я кажу про арканістів. Не про якогось жалюгідного заклинача холоду, який тиняється туди-сюди слідом за валками, намагаючись уберегти свіже м’ясо від гниття.
– А в чому різниця? – запитав я, відчуваючи, що цього від мене й чекають.
– Ну…
