сів на стілець, нахилившись уперед і швидко заговорив:
– Я. Ми. Вона є. Він був. Вони будуть. – Хроністове перо на очах у Квоута затанцювало, шкрябаючи сторінку. – Я, Хроніст, засвідчую цим, що не можу ні читати, ні писати. Бездіяльний. Нешанобливий. Галич. Кварц. Політура. Еґоліант. Льїн та Лу сорен геа. «У Фейтоні жила вдовиця, молода, та тверда, наче криця. На сповідь прийшла, бо з ума вже зійшла…» – Квоут іще трохи нахилився вперед, щоб подивитись, як пише Хроніст. – Цікаво… ой, можете припинити.
Хроніст іще раз усміхнувся й витер перо об ганчірку. На аркуші перед ним був один-єдиний рядок незрозумілих символів.
– Якийсь шифр? – замислився Квоут уголос. – До того ж дуже економний. Б’юсь об заклад, що ви не псуєте багато сторінок. – Він перевернув аркуш, щоб придивитися до написаного.
– Я ніколи не псую сторінки, – бундючно відповів Хроніст. Квоут кивнув, не здіймаючи очей.
– Що означає «еґоліант»? – запитав Хроніст.
– Гм-м-м… Та нічого. Я це слово вигадав. Хотів побачити, чи не загальмує вас незнайоме слово. – Він потягнувся та притягнув стілець до Хроністового стільця. – Покажіть мені, як це читати, і можна починати.
Хроніст, здавалося, засумнівався.
– Це дуже складний… – побачивши, як Квоут насупився, він зітхнув. – Я спробую.
Хроніст глибоко вдихнув і заходився, говорячи, виводити рядок символів.
– У мовленні ми використовуємо близько п’ятдесяти різних звуків. Я позначив кожен з них символом, який складається з одного-двох розчерків пера. Тут лише звучання. Я цілком міг би затранскрибувати мову, якої взагалі не розумію. – Він показав пальцем. – Це – різні голосні звуки.
– Лише вертикальні риски, – промовив Квоут, вдивляючись у сторінку.
Вибитий з колії Хроніст зупинився.
– Ну… так.
– Отже, приголосні мають бути горизонтальними? А сполучатися вони мають отак? – узявши перо, Квоут сам зробив на сторінці кілька позначок. – Розумно. На одне слово ніколи не знадобиться більше двох-трьох рисок.
Хроніст мовчки спостерігав за Квоутом.
Квоут цього не помічав – зосередив увагу на папері.
– Якщо це «я», то оце, напевно, звуки «а», – показав він на скупчення символів, записаних Хроністом.– «А», «ай», «ае», «ау». У такому разі це – «о». – Квоут кивнув самому собі та повернув перо Хроністові. – Покажіть мені приголосні.
Хроніст мляво записав їх, при цьому вимовляючи відповідні звуки. За мить Квоут узяв перо та дописав перелік сам, попросивши ошелешеного Хроніста виправити його, якщо він помилиться.
Квоут дописував перелік, а Хроніст дивився та слухав. Увесь процес від початку до кінця зайняв близько п’ятнадцяти хвилин. Він не припустився жодної помилки.
– Дивовижно продуктивна система, – з повагою в голосі сказав Квоут. – Дуже логічна. Ви самі її створили?
Хроніст доволі довго мовчав, витріщившись на ряди символів на сторінці перед Квоутом. Нарешті, проігнорувавши Квоутове запитання, він поцікавився:
– Ви
