перехопило дух. На обличчі шинкаря наче розбилася маска умиротворення. Коутове обличчя під нею було якимось неземним – його очі були наполовину в цьому світі, а наполовину деінде, згадували щось.
Хроніст усвідомив, що думає про одну історію, яку чув. Одну з багатьох. Історію про те, як Квоут пішов шукати те, чого бажало його серце. Щоб здобути це, йому довелось обдурити демона. Але коли воно лягло йому в руку, йому довелося боротися за це з янголом. «Я цьому вірю, – мимохіть подумав Хроніст. – Раніше це було просто історією, але тепер я можу в це повірити. Це – обличчя людини, що вбила янгола».
– Що вони можуть знати про мене? – запитав Коут із притлумленим гнівом у голосі. – Що вони можуть знати про будь-що з цього? – Він коротко, люто змахнув рукою, неначе обводячи нею все – розбиту пляшку, шинквас, увесь світ.
Хроніст ковтнув, намагаючись позбутися сухості в горлі.
– Лише те, що їм кажуть.
«Кап-кап, кап-кап». Напій із розбитої пляшки почав відбивати на підлозі неправильний ритм.
– Ах-х-х-х, – протяжно видихнув Коут. «Кап-кап, кап-кап, кап». – Розумно. Ви б використали проти мене мій найкращий трюк. Ви б узяли мою історію в заручниці.
– Я б розповів правду.
– Мене не зламати нічим, окрім правди. Хіба є щось жорстокіше за правду? – на його обличчі промайнула хвороблива, глузлива посмішка. Одну довгу мить тишу стримувало лише постукування краплин об підлогу.
Нарешті Коут пройшов крізь двері за шинквасом. Хроніст ніяково стояв у порожній залі, не знаючи напевне, вільний він чи ні.
Кілька хвилин по тому Коут повернувся з відром мильної води. Не дивлячись у бік оповідача, він заходився обережно, методично мити свої пляшки. Коут по черзі стер із денця кожної полуничне вино та поставив їх на шинквас між собою та Хроністом, ніби вони могли його захистити.
– Отже, ви пішли шукати вигадку, а знайшли людину, – сказав він без емоцій, не підводячи очей. – Ви чули оповідки, а тепер хочете дізнатись, як усе було насправді.
Хроніст, усім своїм виглядом виражаючи полегшення, поклав свою сумку на один зі столів і здивувався, відчувши легкий дрож у руках.
– Ми почули про вас досить давно. Дуже сумнівну чутку. Я насправді не очікував… – Хроніст зупинився: йому раптом стало ніяково. – Я думав, ви будете старшим.
– Я старший, – відповів Коут. Хроніст, судячи з вигляду, був збитий з пантелику, але перш ніж він зміг щось сказати, шинкар повів далі. – Що привело вас у цей нікчемний куточок світу?
– Призначена зустріч із графом Бедн-Брітським, – сказав Хроніст, злегка надувшись. – За три дні, у Треї.
Шинкар зупинився, не дочистивши пляшки.
– Ви сподіваєтесь дістатися графського маєтку за чотири дні? – тихо запитав він.
– Я запізнююся, – визнав Хроніст. – Біля Абатового Броду в мене вкрали коня. – Він визирнув з вікна на дедалі темніше небо. – Але я готовий пожити трохи без сну. Вранці я виїду й більше вам не докучатиму.
