до верху плечей і до спини дотягнутися важко.
– Дурниці, Реші. Я про це подбаю.
Коут показав на двері.
– Усе потрібне я зберігаю в підвалі.
Баст зневажливо пирхнув.
– Дуже дякую, але я скористаюся власними голками. Зі старої доброї кістки. Не треба мені вашої зазубленої залізної гидоти, що коле, як ненависть. – Він затремтів. – Потік і камінь, людська примітивність – це щось страшне. – Баст вилетів з кімнати, не зачинивши за собою дверей.
Коут повільно зняв із себе сорочку, кривлячись і важко дихаючи крізь зуби; засохла кров липнула й тягнула за рани. Коли Баст повернувся до кімнати з тазом води й заходився його відмивати, його обличчя знову стало мужнім.
Коли засохлу кров було змито, відкрилося безліч довгих прямих порізів. Вони яскраво червоніли на тлі шинкаревої світлої шкіри, неначе він порізався цирульниковою бритвою чи шматком битого скла. Усього порізів було, мабуть, із десяток, більшість із них на плечах, а кілька перетинали спину й тягнулися вздовж рук. Один поріз у нього на голові починався на маківці й закінчувався за вухом.
– Я гадав, що з вас не має точитися кров, Реші, – сказав Баст. – Ви ж Безкровний і все таке.
– Не вір усьому, що чуєш в оповідках, Басте. Вони брешуть.
– Ну, вам і близько не так кепсько, як я думав, – промовив Баст, витерши руки. – Хоча ви, взагалі-то, мали б позбутися шматка вуха. Вони були поранені, як той, що напав на Фурмана?
– Я такого не помітив, – відповів Коут.
– Скільки їх було?
– П’ятеро.
– П’ятеро? – повторив нажаханий Баст. – Скількох убив інший хлопака?
– Він тимчасово відвернув увагу одного з них, – великодушно заявив Коут.
– Анпауен, Реші, – промовив Баст, хитнувши головою, та засилив у кістяну голку щось тонше й ніжніше за кишку. – Ви б мали померти. Ви б мали двічі померти.
Коут знизав плечима.
– Це не перший раз, коли я мав би померти, Басте. Я добре вмію від цього рятуватися.
Баст схилився над своєю роботою.
– Зараз трохи пощипає, – попередив він, орудуючи руками з дивовижною ніжністю. – Правду кажучи, Реші, я не можу зрозуміти, як ви зуміли так довго протриматися в живих.
Коут знизав плечима знову й заплющив очі.
– Я теж, Басте, – озвався він. Його голос був стомленим і сірим.
Кілька годин по тому двері до Коутової кімнати прочинилися й Баст зазирнув усередину. Не почувши нічого, крім повільного розміреного дихання, молодик тихцем підійшов до ліжка, зупинився та схилився над сплячим. Баст подивився, якого кольору в нього щоки, понюхав його дихання та злегка торкнувся його чола, зап’ястка і ямки на шиї над серцем.
Потім Баст підсунув до ліжка крісло й сів, спостерігаючи за господарем і слухаючи його дихання. За мить він потягнувся та по-материнськи прибрав з його обличчя неслухняне руде пасмо. Тоді неголосно заспівав – мелодія була ніжною і дивною, дуже
