я б не відмовився від невеличкої підмоги… – Він багатозначно замовк.
Хроніст однією рукою обережно помацав собі потилицю, а тоді глянув на пальці, дивуючись, що вони не були закривавлені.
– Гадаю, я в порядку, – сказав він, обережно сперся на один лікоть, а тоді сів. – А немає… – Його очі зблиснули, і він обм’якнув та мішком упав назад. Голова стукнулась об землю, підскочила один раз і завмерла, трохи схилившись на один бік.
Коут терпляче просидів кілька довгих секунд, спостерігаючи за непритомним чоловіком. Жодного поруху, крім повільного підняття та опускання грудної клітки. Тоді він незграбно звівся на ноги та вклякнув біля Хроніста. Коут підняв одну повіку, тоді другу, а тоді, не надто здивувавшись побаченому, загарчав.
– Я так розумію, ти вже точно більше не прокинешся? – запитав він без особливої надії в голосі. Злегка поплескав Хроніста по блідій щоці. – Точно не… – У Хроніста на чолі з’явилася краплинка крові, а невдовзі – ще одна.
Коут випрямився, щоб не хилитися над непритомним, і витер кров як міг, а зміг він не надто добре, тому що в нього самого руки були скривавлені.
– Вибач, – розгублено промовив він.
Він тяжко зітхнув і знову натягнув каптур. Його руде волосся прилипло до голови, а на половині обличчя засихала смугами кров. Він неквапом почав знімати з себе пошарпані залишки плаща. Під ними був шкіряний ковальський фартух, страхітливо подертий. Його він теж зняв, відкривши просту сіру сорочку з домотканого полотна. Обидва плеча та ліва рука в нього були темні та мокрі від крові.
Коут якусь мить помацав ґудзики в себе на сорочці, а тоді вирішив її не знімати. Обережно зіп’явшись на ноги, він підняв лопату й повільно, з болем заходився копати.
Розділ п’ятий
Записки
Коли Коут повернувся до Крайсвіту, закинувши на порізані плечі безвільне тіло Хроніста, уже давно минула північ. У будинках і крамницях міста було темно й тихо, але «Путь-камінь» був залитий світлом.
У дверях стояв Баст, який мало не танцював від роздратування. Розгледівши постать, що наближалася, він помчав вулицею, гнівно розмахуючи папірцем.
– Записка? Ви крадькома тікаєте й лишаєте мені записку? – Він гнівно засичав. – Я вам що, якась портова повія?
Коут розвернувся та скинув безвільне Хроністове тіло Бастові на руки.
– Я знав, що ти зі мною просто сперечатимешся, Басте.
Баст, не напружуючись, тримав Хроніста перед собою.
– Записка навіть не була добре написана. «Якщо ти це читаєш, я, напевне, мертвий». Що це за записка така?
– Ти мав знайти її лише вранці, – стомлено відповів Коут, коли вони пішли назад до шинку.
Баст опустив очі на чоловіка, якого ніс, неначе вперше його помітивши.
– Хто це? – потрусив його трохи, оглянув із цікавістю, а тоді легко закинув його на одне плече, як полотняний мішок.
– Якийсь горопашний п’яниця, що опинився на дорозі, коли не слід, – зневажливо пояснив Коут. – Не труси його надто сильно. Можливо, у нього
