у вогонь, Коут спробував надати своєму обличчю суворого виразу й не зумів.
– Ах, Басте, сподіваюся, що вона була гарною, як теплий вітерець у затінку. Якщо я так кажу, я поганий учитель, але я радий. Зараз я не відчуваю охоти вести багато уроків.
На мить запала тиша.
– На Фурмана сьогодні ввечері напав скрель.
Легка Бастова усмішка злетіла, наче тріснута маска; його приголомшене обличчя зблідло.
– Скрелі? – Він наполовину зіп’явся на ноги, ніби готовий вискочити з кімнати, а тоді зніяковіло насупився та змусив себе сісти назад у крісло. – Звідки ви знаєте? Хто знайшов труп?
– Фурман ще живий, Басте. Він приніс скреля. Скрель був лише один.
– Один скрель? Такого не буває, – категорично відповів Баст. – Ви це знаєте.
– Я знаю, – сказав Коут. – Але він усе ж таки був лише один.
– І Фурман його вбив? – перепитав Баст. – Це не міг бути скрель. Може…
– Басте, це був один зі скрелів. Я його бачив. – Коут серйозно на нього поглянув. – Фурманові просто поталанило, та й годі. Все одно він сильно постраждав. Сорок вісім стібків. Я витратив майже всі кишки. – Коут підняв свою миску з печенею. – Якщо хтось поцікавиться, скажи, що мій дід охороняв валки та навчив мене промивати й зашивати рани. Сьогодні вони були надто вражені, щоб питати про це, але завтра хтось із них може зацікавитись. Я цього не хочу. – Він подув у миску – і довкола його обличчя утворилася хмаринка з пари.
– Що ви зробили з трупом?
– Я нічого з ним не зробив, – з притиском відповів Коут. – Я – просто шинкар. Таке мені геть не до снаги.
– Реші, ви не можете просто звалити це на їхні плечі.
Коут зітхнув.
– Вони віднесли його до священика. Він зробив усе, що треба, і зовсім не для того, для чого це треба.
Баст роззявив рота, але Коут повів далі, перш ніж той встиг щось сказати.
– Так, я подбав про те, щоб яма була достатньо глибокою. Так, я подбав про те, щоб у багатті була горобина. Так, я подбав про те, щоб воно горіло довго та жарко, поки його не поховають. І так, я подбав про те, щоб ніхто не залишив кавалка трупа собі на згадку. – Він насупився, звівши брови докупи. – Ти ж знаєш, я не ідіот.
Баст явно розслабився та знову влаштувався в кріслі.
– Знаю, що ви не ідіот, Реші. Але я сумніваюся, що половина цих людей могла б посцяти проти вітру без допомоги. – На якусь мить він неначе замислився. – Навіть не уявляю собі, чому там був лише один.
– Можливо, вони перемерли під час переходу через гори, – припустив Коут. – Усі, крім цього.
– Можливо, – знехотя визнав Баст.
– Можливо, річ була в тій бурі, що сталася кілька днів тому, – зауважив Коут. – Така й фургон перекине, як казали в нас у трупі. На такому вітрі та в такий дощ один міг відбитися від зграї.
– Ваша перша думка мені більше до вподоби, Реші, – збентежено промовив Баст. – Троє-четверо скрелів пройшли б цим містечком, як… Як…
– Як
