самотній сироті більше нікому було вилити душу, окрім майбутньої свекрухи. Проте коли Марія не вийшла від полковника, дівчина стривожилася. А коли прийшов Кирик, то підкралася до вікна і все чула.
Надю одночасно охопили жах і лють від такої підлості. «Господи! Чим я можу зарадити? Що мені зробити, щоб врятувати їх? – думала дівчина, усвідомлюючи, що шукати захисту Гориченкам ні в кого – Пушкар був цар і бог у Полтаві, і жоден житель не піде проти нього. – От якби їм усім втекти! – подумала Надя, і тут її осяяло: – Кирик поїде до них лише надвечір, а до цього у них є час!» – І дівчина чимдуж побігла до садиби Гориченків.
У цей самий час Олеся нервово походжала обійстям, хвилюючись, що матері так довго немає.
– Чого ти, Олесю, вештаєшся? – невдоволено запитав Омелько. Після вчорашньої пиятики йому було зле, і він лежав на призьбі зовсім хворий, радіючи, що господарка затримується і не бачить його жалюгідного стану. – У мене голова гудить, як макітра, а тут ти туди-сюди майориш!
– Ох, Омельку, не заважай мені! – вигукнула дівчина. – Не дивись на мене, ліпше перевертайся обличчям до стіни, і все в тебе буде добре!
– А чого ти так нервуєш, Олесенько? Невже ще якийсь телепень тебе сватати зібрався? – насмішкувато запитав чоловік, пригадавши вчорашнє невдале сватання і досаду поважного козака.
– На щастя, ні! – вигукнула Олеся, міркуючи, як пояснити Омелькові своє занепокоєння, щоб не видати таємниці, бо ще вчора вони з матір’ю вирішили нічого йому не говорити. Аж тут у хвіртку голосно застукали. Дівчина кинулася відчиняти. І дуже здивувалася, побачивши захекану Надю.
– Матір Божа! Що трапилося, Надійко? – вигукнула Олеся. – На Полтаву що, татари ідуть?
– Швидко тікайте звідси… – випалила Надя, а потім, перевівши дух, розповіла подружці, яке лихо спіткало її родину.
Ця звістка деморалізувала Олесю – вона розгублено дивилася на Надю, не уявляючи, що робити і як тікати, кинувши матір на милість Пушкаря. Та й куди йти, коли в них у всьому білому світі нікого немає? Проте не розгубився Омелько. Він швидко встав, забувши про похмілля, і рішуче почав розпоряджатися:
– Олесю, ти зараз збереш свої та Левкові найнеобхідніші речі, візьмеш усі гроші, які знайдеш у матері, і підеш звідси разом з Левком під Черкаси, у Мокиївський хутір – там живе двоюрідний брат твого покійного батька Іван Калачник. Пані з ним у сварці, бо після смерті пана Василя він мріяв вам опікуном стати та млином розпоряджатися, а вона на це не погодилася. Він часто намагався з нею помиритися і тому не відмовиться вас прихистити. Нумо, ворушись! Часу мало!
– А мама? – запитала Олеся. – Ми ж не можемо її кинути! А ти? Ти що, не підеш з нами?
– Ні, я залишуся тут і спробую визволити пані, – збрехав Омелько, розуміючи, що він нічим не зможе допомогти Марічці, проте зобов’язаний зробити все, щоб врятувати її дітей.
– А Демко? Якщо він повернеться сюди, а нас не буде…
– Демко
