коли повністю вислухав розповідь Демка. – Воєвода його давно вже чекає – йому, бачте, треба важливі справи обговорити! Міг би й сам до гетьмана приїхати – невелика птиця! А гетьман все ніяк не міг до нього доїхати! Сестра в нього померла, царство їй небесне! Господи, це ж треба таке?! От вже ж старий дурень цей Пушкар! Купився на солодкі обіцянки!
– Пане, але як мені попередити гетьмана? Я гадав, що ти зможеш допомогти.
– Сьогодні заночуєш у мене, а завтра я дам тобі свіжого коня та двох своїх хлопців. Поїдеш у Переяслав і все розкажеш гетьманові сам. А Марічка знає, де ти й чого поїхав?
– Так, я просив маму, щоб вона якось виправдала перед Пушкарем мою відсутність.
– Це погано, що вона знає! – хмурячись, мовив Яненко. – І взагалі погано, що ти так бездумно вплутався у цю справу! Тобі не можна повертатися у Полтаву – Пушкар тебе вб’є.
– Але як він здогадається? – здивувався Демко. – Мама йому скаже…
– Демцю, дитино ти моя наївна! – перебив його Павло. – Не вважай себе розумнішим і хитрішим за битого життям козарлюгу! Він вже давно зрозумів, чого ти з Полтави зник! А якщо ти повернешся, то швидко зніме з тебе голову! Я таємно відправлю Марічці звісточку, що ти в мене залишишся, щоб вона не хвилювалася. А зараз іди, Демцю, відпочинь, бо завтра тобі зрання треба їхати. – І Павло, гукнувши слугу, наказав йому зайнятися гостем.
Увечері Демко, трохи перепочивши та помившись, вечеряв у товаристві обох Яненків, з досадою помічаючи, якими блискучими манерами володіє Іванко. Не те щоб Демко був невігласом чи не вмів поводитися у суспільстві, проте не мав такої гарної освіти, як Іван. Хлопці мали півтора року різниці у віці, і у них знайшлося чимало спільних інтересів. Але виросли вони в різних умовах і отримали різне виховання, що особливо було помітно збоку – Іванко мав шляхетський лоск, а Демко був простішим. Однак для молодшого Яненка це не мало значення, і він приязно базікав з гостем, вправно згладжуючи усі незручності. Павло радів зародженню приятельських стосунків між цими двома – його не покидала приємна мрія рано чи пізно одружитися з Марією, і ця приязнь рідного сина до його майбутнього пасинка була вельми доречна.
На ранок Демко вже був готовий у дорогу. Але м’явся та зволікав – хлопцеві дуже хотілося попросити Яненка, щоб його гонець передав звісточку Надійці. Але сором’язливість взяла гору, і Демко, зітхаючи, поїхав з Києва.
Демко і тут квапився, тому троє подорожніх подолали шлях від Києва до Переяслава за один день і вже затемна в’їхали у місто, та одразу попрямували до замку, де зупинився гетьман. А завдяки записочці від Яненка Демка негайно провели до Виговського.
Іван прийняв Демка без свідків та охорони. Проте недовірливо оглядав стомленого хлопця. Виговський вже й не пам’ятав про своє благодіяння – у нього було безліч інших важливих справ, тому, вислухавши Демка, здивовано запитав:
– Невже
