розлютило Марічку. І, не стримавшись, вона гнівно вигукнула:
– І як же тобі не соромно, Мартине Пушкарю?! Ти ж з моїм Василем пліч-о-пліч воював, на бенкети до себе запрошував, а тепер прирік мене на злидні! Як же ти Бога не боїшся, якщо скривдив нещасну вдову?!
– Іди, пані! Іди! Не доводь мене до гріха! – промимрив Пушкар і швидко вибіг геть із зали.
Вискочивши на ґанок, Мартин побачив усіх трьох Маріїних дітей разом зі своєю вихованкою. «І що це Надя тут робить?» – подумав він, проте одразу ж втратив до неї інтерес, натомість поманив до себе Демка.
Хлопець аж похолов, проте підійшов. Мартин прошепотів йому у вухо: «Передай матері, нехай їде до гетьмана та просить у нього милості – він єдиний, хто може їй допомогти», – та швидко припустив геть від ратуші.
– Про що він питав? Невже про нас?! – запитала стривожена Надя, підбігши до коханого.
– Мабуть, твій опікун відібрав у нас млин, – промовив Демко.
Надійка обережно поклала руку йому на плече, але швидко забрала, бо з ратуші вискочила Марія.
– Мамо! – погукав Демко, але вона махнула рукою, мовляв, не чіпай мене зараз, та побігла геть.
Демко похмуро глянув на Надю, але нічого не сказав і пішов услід за матір’ю. Дівчина зітхнула та підійшла до Олесі, яка вже все зрозуміла.
– Мені шкода, що дядько так вчинив, – промовила Надійка. – Але що я можу вдіяти? Чим можу зарадити, що Демко на мене розсердився?
– Ні, Надійко, він на тебе не сердиться. Він завжди такий, коли засмучений, – безрадісно промовила Олеся. – Його краще в такі миті не чіпати.
Зажурені дівчата пішли по домівках. Але коли Олеся та Левко повернулись додому, то застали там лише стривожених Демка та Омелька – Марія досі не повернулася, і ці двоє хотіли йти її шукати.
– Не треба, – мовила Олеся, – мама повернеться пізніше, коли опанує себе. Вона не хоче, щоб ми бачили, як вона нервує чи плаче.
Хмурий Демко покосував на сестру, потім його погляд упав на маленького Левка, який тихенько сидів, хмурячи брівки, а потім на Омелька, обличчя якого взагалі не виражало жодних емоцій. «Господи, і чому я не наполіг на своєму?! Якби я служив козаком, то в нас і клопоту б не було! – гірко думав хлопець, не розуміючи, що навіть його служба не врятувала б їхнє майно від зазіхань жадібних осіб – апелювали б тим, що він замолодий і служить недовго. – А тепер що станеться з матір’ю та сестрою? Як би я добре не працював, але мого заробітку все одно буде замало! Боже мій! Так це ж тепер Пушкар може і не віддати за мене Надійку! Що ж я за наречений такий, в якого за душею й грóша немає? Господи! Щоб цього Соломку навпіл розірвало! Одразу всім життя зіпсував!»
Марічка повернулася лише надвечір, намагаючись нічим не видати свого горя. Проте Олеся підмітила, що мамині очі припухлі. Мабуть, довго плакала.
Марія дійсно не поверталася додому доти, доки не виплакалася у самоті. Вона вважала, що діти не повинні бачити її сліз – їм потрібна
