струни в темряві напнулись,Аж раптом двері різко розчахнулись…
– Хто там? – володар вигукнув гортанно,
Та Суламіф – прожогом до дверей.
Тінь у проході грізна невблаганно,
Немов у бій, хитнулася вперед.
З мечем вправлявся Еліав уміло —
Пробив короткий меч дівоче тіло.
Упала Суламіф з легеньким криком…
Цар Соломон мерщій вогню додав…
Навпроти Еліав з безумним ликом
У пройму по-злодійськи відповзав.
В очах у Еліава жах безмежний,
У Соломона – лють беззастережна.
У вбивці думка – утекти до храму…
– Примусив хто тебе? – цар запитав.
– Цариця Астіс… – цокотів зубами…
Цар те почув, що і без нього знав.
– Ти не сховаєшся у храмі Божім,
Іди з моїх очей, скажи сторожі
Хай стереже тебе…
Мерщій в палати.
Прибігли царські друзі, лікарі.
– Володарю, її не врятувати, —
Відразу старший лікар застеріг, —
Меч вийняти – й злетить душа дівоча…
Отямилось дівча, відкрило очі.
– Я хочу пити, – в тиші ледь почулось, —
Мені нутро, немов огнем, пече…
До Соломона кволо усміхнулась,
І з нього більш не зводила очей…
– Я вірю, що кохання нездоланне…
Отак були удвох, цар і кохана,
Оголена, скривавлена, безмовна
Прекрасна Суламіф і Соломон.
Скарбниця всього світу безкоштовна
Проти життя. В страшному сні немов,
Цар на колінах у кривавій піні…
Всі зникли із покою, наче тіні…
Заговорила Суламіф: – Мій любий,
Коханий, незрівняний мій, – крізь біль, —
Єдиний ти серед усього люду,
Я всім єством належала тобі…
Тобі я вдячна за усе безмежно…
Ти вів мене, наївну, обережно
У край любові… Дай поцілувати
Твої прекрасні руки… До тих пір
Від вуст їх не дозволю прибирати,
Поки не затуманиться мій зір…
Я дякую тобі за твою вроду…
Я твою мудрість, мов джерельну воду,
Пила досхочу… Хоч в якусь хвилину,
Коханий царю, ти згадай мене,
Ту, сонечком обпалену дівчину…
Твою рабиню… Смерть хай омине
Тебе ще довго…
Цар в задумі мовив:
– Допоки в світі житиме любов,
Твоє ім’я, як благодійне слово,
Звучатиме, кохана, знов і знов…
Ніч темні шати по землі збирала,
А на світанку Суламіф не стало.
Умився цар. Хітон у скарабеях
Вдягнув. Потому підізвав Ванею.
– Підеш, на смерть скараєш Еліава, —
Сказав спокійно. Впав до ніг старий:
– То ж внук мій! Не вчини таку неславу!
Мені таке зробить… Хоч сам помри!
Та й Еліав у храмі заховався…
–
