коли його погляд зупинився на племінниці.
– Мосьє Міньйо, – сказав він, підносячи бокал, – випийте після того, як я вам ось що скажу: Ви взяли собі за жінку ту, яка зробить ваше життя бридким і нещасним. Кров у її венах – спадщина, яка несе чорну брехню і загибель. Вона принесе вам ганьбу й тривогу. Біс, що в неї вселився, – у неї в шкірі, в очах, на вустах – він обмане кого завгодно. Ось вам і обіцянка щасливого життя, поете. Пийте своє вино. Нарешті, мадемуазель, я вас позбувся.
Маркіз випив. З вуст дівчини зірвався болісний крик, як від раптової рани. Девід, з бокалом в руці, ступив на три кроки уперед і став лицем до лиця перед маркізом. У його поставі було мало від вівчаря.
– Щойно, – сказав він спокійно, – ви зробили мені честь, назвавши мене «мосьє». Чи можу я тоді сподіватися, що мій шлюб із мадемуазель наблизив мене до вас – скажемо, так – за рангом і дав мені право бути більш ніж рівнею монсеньйору в невеличкій справі, що спала мені на думку?
– Можете сподіватися, вівчарю, – зневажливо посміхнувся маркіз.
– Тоді, – сказав Девід, плюснувши вино з бокалу в зневажливі очі, які з нього насміхалися, – можливо, ви погодитеся битися зі мною.
Лють вирвалася з величавого пана єдиним прокльоном, ніби затрубили в ріг. Він вихопив меч із чорних піхов і гукнув до власника дому, який тинявся поряд: «Меч сюди, для цього тюхтія!» Тоді розвернувся до дами, засміявся так, що в неї захололо серце, і сказав: «Багацько ж клопоту ви мені завдаєте, мадам. Здається, мені судилося знайти вам чоловіка й зробити вас вдовою за одну ніч.
– Я не вмію битися на мечах, – сказав Девід. Він почервонів, коли зізнався в цьому перед своєю дамою.
– Я не вмію битися на мечах, – перекривив його маркіз. – Будемо битися як селяни на дубинах? Hola! Франсуа, мої пістолі!
Вершник приніс з екіпажа два блискучі пістолі, оздоблені різьбленим сріблом. Маркіз кинув один із них на стіл поряд з рукою Девіда.
– На інший кінець столу, – вигукнув він, – навіть вівчар може спустити гачок. Не багатьом, однак, випадає честь вмерти від руки де Бупартіса.
Вівчар і маркіз стали один навпроти одного на краях довгого столу. Власник дому, якого кинуло в жар від страху, схопив ротом повітря і, затинаючись, сказав: «М-м-монсеньйоре, заради Христа! Не в моєму будинку! Не проливайте кров – це ж прожене мені клієнтів…» Загрозливий погляд маркіза змусив його прикусити язика.
– Боягузе, – вигукнув пан із Бупартіса, – спробуй не цокотіти зубами й подай нам сигнал, якщо зумієш.
Коліна господаря припали до землі. Він не мав слів. Навіть жодного звука не міг зі себе видобути. Жестами він молив про мир для свого дому та клієнтів.
– Я подам сигнал, – сказала чистим голосом панна. Вона підійшла до Девіда й солодко його поцілувала. Її очі ясно блистіли, а до щік повернувся колір. Вона стала під стіною, і чоловіки направили одне на одного пістолети, готові до сигналу.
– Un-deux-trois!
Постріли пролунали майже одночасно, так що свічки
