Шляхи долі. О. Генри

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Шляхи долі - О. Генри страница 6

Шляхи долі - О. Генри Зарубіжні авторські зібрання

Скачать книгу

брате, – сказав охоронець, – але давай швидко.

      На південних сходах до палацу його знову поривалися схопити, але знову mot de passe зачарував сторожу. Один із них виступив уперед і почав: «Хай вдарить…», але тут сторожі заметушилися. Чоловік із проникливим поглядом і солдатською ходою несподівано протиснувся поміж них і схопив листа, якого Девід тримав у руці. «Пройдіть зі мною», – сказав він і повів його у велику залу. Там він розірвав конверт і прочитав листа. Він кивнув чоловікові в уніформі офіцера мушкетерів, який проходив повз. «Капітане Тетро, арештуйте сторожу з південного входу та з південних воріт. Поставте на їхнє місце людей, які засвідчили свої вірність». До Девіда він сказав: «Пройдіть зі мною».

      Він повів його через коридор і передпокій до просторої кімнати, де на великому, обшитому шкірою кріслі в глибокій задумі сидів меланхолійний, чоловік, вбраний у темну одіж.

      – Ваша величносте, я вам казав, що в палаці аж кишить зрадниками та шпигунами, як каналізація – щурами. Ви думали, ваша величносте, що це все моя уява. А цей чоловік пройшов просто через ваші двері за їхньої мовчазної згоди. Він ніс лист, який я перехопив. Я привів його сюди, щоб ваша величність не думали далі, що моя запопадливість – зайва.

      – Я його опитаю, – сказав король, заворушившись у кріслі.

      Він подивився на Девіда очима під важкими повіками. Поет зігнув коліна.

      – Звідки ви? – спитав король.

      – З Верною, що у провінції Ор-е-Луар, ваша величносте.

      – А чим ви займаєтесь у Парижі?

      – Я… я поет, ваша високосте.

      – Що ж ви робили у Верної?

      – Глядів батькову отару.

      – Ах! У полі!

      – Так, ваша величносте.

      – Ви жили в полі; виходили прохолодним ранком і лежали на ложі з трави. Отара паслася собі на схилі; ви пили з живого джерела; їли солодкий чорний хліб у затінку й слухали, не сумніваюся, дроздів у гаю. Так, вівчарю?

      – Так, ваша величносте, – відповів Девід. Зітхнувши: – І бджіл над квітами й ще, може, як співали виноградарі на пагорбах.

      – Так-так, – нетерпляче сказав король, – може, і їх; але дроздів точно слухали. Вони часто свистіли там, у гаю, правда?

      – Ніде так солодко вони не свистять, ваша величносте, як в Ор-е-Луар. Я відважився відтворити їхню пісню в одному зі своїх віршів.

      – Можете продекламувати? – охоче запитав король. – Колись давно я слухав дроздів. Якби хтось міг як годиться відтворити їхню пісню – то було б краще за королівство. А вночі ви гнали овець кошару, сідали в мирі та спокої і куштували свій солодкий хліб. То можете продекламувати, вівчарю?

      – Там було так, ваша величносте, – сказав Девід з повагою та завзяттям:

      Вівчарю лінивий, на ягняток глянь,

      Як вони стрибають собі на лугу;

      Як навиває вітер між ялин зітхань,

      А Пан грає на сопілці пісню дорогу.

      Почуй наш поклик з крон дерев,

      Із яких пасемо ми твою отару;

      Принеси нам

Скачать книгу