Шляхи долі. О. Генри
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Шляхи долі - О. Генри страница 6
На південних сходах до палацу його знову поривалися схопити, але знову mot de passe зачарував сторожу. Один із них виступив уперед і почав: «Хай вдарить…», але тут сторожі заметушилися. Чоловік із проникливим поглядом і солдатською ходою несподівано протиснувся поміж них і схопив листа, якого Девід тримав у руці. «Пройдіть зі мною», – сказав він і повів його у велику залу. Там він розірвав конверт і прочитав листа. Він кивнув чоловікові в уніформі офіцера мушкетерів, який проходив повз. «Капітане Тетро, арештуйте сторожу з південного входу та з південних воріт. Поставте на їхнє місце людей, які засвідчили свої вірність». До Девіда він сказав: «Пройдіть зі мною».
Він повів його через коридор і передпокій до просторої кімнати, де на великому, обшитому шкірою кріслі в глибокій задумі сидів меланхолійний, чоловік, вбраний у темну одіж.
– Ваша величносте, я вам казав, що в палаці аж кишить зрадниками та шпигунами, як каналізація – щурами. Ви думали, ваша величносте, що це все моя уява. А цей чоловік пройшов просто через ваші двері за їхньої мовчазної згоди. Він ніс лист, який я перехопив. Я привів його сюди, щоб ваша величність не думали далі, що моя запопадливість – зайва.
– Я його опитаю, – сказав король, заворушившись у кріслі.
Він подивився на Девіда очима під важкими повіками. Поет зігнув коліна.
– Звідки ви? – спитав король.
– З Верною, що у провінції Ор-е-Луар, ваша величносте.
– А чим ви займаєтесь у Парижі?
– Я… я поет, ваша високосте.
– Що ж ви робили у Верної?
– Глядів батькову отару.
– Ах! У полі!
– Так, ваша величносте.
– Ви жили в полі; виходили прохолодним ранком і лежали на ложі з трави. Отара паслася собі на схилі; ви пили з живого джерела; їли солодкий чорний хліб у затінку й слухали, не сумніваюся, дроздів у гаю. Так, вівчарю?
– Так, ваша величносте, – відповів Девід. Зітхнувши: – І бджіл над квітами й ще, може, як співали виноградарі на пагорбах.
– Так-так, – нетерпляче сказав король, – може, і їх; але дроздів точно слухали. Вони часто свистіли там, у гаю, правда?
– Ніде так солодко вони не свистять, ваша величносте, як в Ор-е-Луар. Я відважився відтворити їхню пісню в одному зі своїх віршів.
– Можете продекламувати? – охоче запитав король. – Колись давно я слухав дроздів. Якби хтось міг як годиться відтворити їхню пісню – то було б краще за королівство. А вночі ви гнали овець кошару, сідали в мирі та спокої і куштували свій солодкий хліб. То можете продекламувати, вівчарю?
– Там було так, ваша величносте, – сказав Девід з повагою та завзяттям:
Вівчарю лінивий, на ягняток глянь,
Як вони стрибають собі на лугу;
Як навиває вітер між ялин зітхань,
А Пан грає на сопілці пісню дорогу.
Почуй наш поклик з крон дерев,
Із яких пасемо ми твою отару;
Принеси нам