днів мандрував він великою дорогою, спав на ароматних ложах, які йому дарувала природа, або на скиртах, зібраних селянами, їв чорний хліб, яким його гостин-но вгощали, пив зі струмків чи з баклаги щедрих пастухів.
Нарешті він перетнув великий міст і ввійшов в усміхнене місто, яке розчавило чи увінчало більше поетів, ніж решта світу разом взята. Йому перехопило подих, коли Париж тихенько заспівав йому свою вітальну пісню – мелодію голосу, кроків та коліс.
Високо вгорі під піддашком старого будинку на вулиці Конті Девід заплатив за помешкання, сів на дерев’яне крісло й узявся за вірші. Вулиця, яка колись приймала важливих та знатних мешканців, тепер належала тим, хто йде слідом за занепадом.
Будинки були високі й не втратили залишків зруйнованої гідності, але єдиними мешканцями багатьох із них були тільки пилюка та павуки. Поночі від бару до бару доносився дзенькіт сталі й вигуки хуліганів. Там, де раніше жила вишуканість, тепер можна було знайти хіба прогнилу, грубу нестриманість. Але там Девіду вдалося знайти житло собі по кишені.
Одного дня по обіді він повертався з вилазки в нижчий світ, з хлібом, сиром і дешевим вином. На сходах він зустрів – чи, радше, наштовхнувся на, бо та сиділа на сходинці – молоду жінку такої вроди, яка перевершувала уяву поета. Вільний, темний плащ розкрився і відкрив розкішну сукню. Вираз в її очах мінявся з плином думок у неї в голові. Однієї миті очі в неї були круглі й простодушні, як у дитини, а наступної – видовжені й хитрі, як у циганки. Одна рука припідняла сукню, відкриваючи маленьку туфлю на високому каблуці з розв’язаними стрічками. Така вона була небесна, не годилося їй нахилятися, їй годилося хіба зачаровувати та командувати! Може, вона побачила Девіда й чекала, щоб він їй допоміг.
Ах, чи пробачить їй мосьє, що вона окупувала сходи, але ж туфелька! – неслухняна туфелька! Як шкода! Не хоче триматися зав’язаною. Ах! Якби ж тільки мосьє був таким ласкавим!
Пальці поета тремтіли, коли він зав’язував неслухняну стрічку. Він готовий був утекти від небезпеки, обіцяної її присутністю, але очі стали видовженими й хитрими, як у циганки, і затримали його. Він нахилився через поруччя, стискаючи пляшку кислого вина.
– Ви були таким добрим, – сказала вона, всміхаючись. – Може, мосьє живе в цьому домі?
– Так, мадам. Думаю, так, мадам.
– Може, ще й на третьому поверсі?
– Ні, мадам; вище.
Дама нетерпляче заворушила пальцями.
– Вибачте. Я така делікатна зі своїми питаннями. Мосьє мені вибачить? Звісно ж, не годиться питати, де мосьє мешкає.
– Мадам, не кажіть так. Я живу…
– Ні-ні-ні; не кажіть мені. Тепер я розумію свою помилку. Але не можу втратити інтересу, який відчуваю до цього будинку. Колись я тут жила. Я часто сюди приходжу, щоб помріяти про ті минулі дні. Вас влаштує таке виправдання?
– Дозвольте сказати, що вам не потрібні жодні виправдання, – запинаючись, сказав поет. – Я живу на горішньому поверсі
