style="font-size:15px;"> Нараз крізь напружену тишу він почув іржання коня. Звук долинав з боку колії на схід, і Курча боязко рушив вивчити той напрямок. Він високо піднімав ноги, ступаючи по килиму мескітової трави, бо боявся всього, що могло водитися – змій, щурів, розбійників, стоніг, міражів, ковбоїв, фанданго, тарантулів, тамале – він читав про них у газетах. Курча обходив колючі кактуси, які зловісно позадирали вгору голови, коли закляк від страху, бо кінь, сам наляканий, відскочив за п’ятдесят ярдів і голосно форкнув, а тоді знову взявся скубти траву. Але була в пустелях одна річ, якої Курча не боявся. Він виріс на фермі; він знав, як поводитися з кіньми, розумів їх і вмів їздити верхи.
Повільно підходячи й заспокійливо розмовляючи, він рушив за твариною, яка після першого пориву заспокоїлася, і схопив кінець шестиметрової мотузки, яка волочилася за ним по траві. Йому знадобилося всього кілька хвилин, щоб перетворити її на імпровізовану вуздечку на кшталт мексиканського босаля. Ще за мить він вже скакав верхи на коні, дозволивши тому самому обрати напрямок. «Кудись він мене відвезе», – сказав Курча сам до себе.
Навіть Курчаті могло бути радісно мчати отак галопом по залитій місячним світлом прерії, але в нього був не той настрій. У нього боліла голова; він все більше хотів пити; він не знав, що на нього чекає попереду.
Але тепер він зауважив, що кінь прямує до конкретної цілі. Він стрілою мчав через прерію на схід. Відхилившись трохи через пагорби, струмки та колючі кактуси, завдяки непомильному інстинкту він невдовзі знову влився в течію. Нарешті, на пологому схилі він перейшов на спокійний крок. Аж ось під деревами вималювалася мексиканська халупа – до неї було, як рукою подати – хата на одну кімнату з паль, перемазаних глиною, і солом’яною чи очеретяною стріхою. Досвідчене око розпізнало б у халупі штаб-квартиру маленького овечого ранчо. У місячному світлі видно було, що земля в загорожі поряд гладко перетерта овечими копитами. Повсюди були розкидані атрибути – мотузки, вуздечки, сідла, овечі шкури, мішки з вовною, корита та підстилки для худоби. На возі біля дверей стояла бочка з питною водою. На ньому ж лежала й всотувала росу безладна купа упряжі.
Курча зісковзнув на землю і прив’язав коня до дерева. Він гукав і гукав, але з будинку не доносилося ні звуку. Двері були відчинені, і він обережно зайшов. Там було досить світло, щоб він побачив – у домі нікого немає. У кімнаті явно жив холостяк, який обходився найнеобхіднішим. Курча трохи порився, поки не знайшов те, про що не відважувався і мріяти – маленький коричневий глечик, ще на чверть заповнений бажаним.
Через півгодини Курча – який тепер почувався бойовим півнем – непевними кроками вийшов із будинку. Він скористався відсутністю власника ранчо і замінив його речами своє лахміття. Він надягнув коричневий костюм із грубої парусини, куртка якого була чимось на кшталт модного болеро. Нові чоботи при кожному кроці скреготіли шпорами. Пояс був набитий патронами, а в обох кобурах було по пістолету.
Ще
