громадянина, цей останній його вчинок скинув його в найгустіший морок ганьби. На кордоні Ріо Ґранде людське життя іноді має не більше значення, ніж купка сміття; але відібрати коня – значило зробити його власника бідним і при цьому, якщо тебе спіймали – і самому не збагатитися. Для Малого більше не було дороги назад.
Верхи на чалому він не відчував тягаря турбот чи неспокою. Після п’яти миль галопу він пустився риссю, як мешканець рівнин, у напрямку на північ, до долини річки Нуесес. Він добре знав той край – його звивисті й приховані стежки, які пролягали через дикі зарості кущів і кактусів, його табори й самотні ранчо, де можна було відпочити в безпеці. Він завжди тримався сходу; бо Малий ніколи не бачив океану, і йому закортіло погладити гриву Мексиканської затоки, грайливого лошати великої води.
Тож через три дні він стояв на березі в Корпус-Крісті й милувався легенькими брижами спокійного моря.
Капітан Бун зі шхуни «Вітряна» стояв біля свого човна, який хитався на прибою під наглядом члена екіпажу. Він був готовий відпливати, коли зрозумів, що забув такий предмет першої необхідності, як тютюн для жування. По забраклий вантаж відрядили моряка. Тим часом капітан походжав по піску, жуючи, лаючись, запаси з кишені.
До краю води підійшов стрункий, жилавий юнак у високих чоботах. Обличчя він мав ще хлопчаче, але якась передчасна суворість натякала на чоловічий досвід. Він мав темну від природи шкіру; а сонце й вітер життя просто неба зробили її кавово-коричневою. Волосся було чорне та пряме, як в індіанця; його обличчя ще не піддавалося випробуванням бритвою; очі були холодні й сині. Він ходив, трохи відставивши ліву руку від тіла, бо міські поліцейські скоса дивляться на револьвери сорок п’ятого калібру, а коли їх носити в проймі сорочки, то трохи випирають. Він подивився повз капітана Буна на затоку з неупередженою і холодною гідністю китайського імператора.
– Думаєш купити цю затоку, друже? – спитав капітан, який був у саркастичному настрої від того, що щойно заледве врятувався від подорожі без тютюну.
– Та ні, – спокійно відповів Малий, – Не думаю. Я раніше ніколи її не бачив. Просто дивився. А ви її продаєте?
– Не в цій подорожі, – сказав капітан. – Можу надіслати вам за накладною платою, коли повернуся з Буенас-Тьєрас. А ось і наш бевзь із тютюном. Я мав підняти якір ще годину тому.
– А то ваш корабель он-там? – спитав Малий.
– Мій, – відповів капітан, – якщо ви називаєте шхуну кораблем, і якщо я брешу. Але вона належить Міллеру й Ґонсалесу, а перед вами простий шкіпер, Семюель К. Бунер.
– Куди ви пливете? – спитав біженець.
– У Буенеас-Тьєррас, узбережжя Південної Америки – забув, як та країна називалася, коли я був там останній раз. Вантаж – дерево, рифлене залізо й мачете.
– А що то за країна? – спитав Малий, – холодна чи спекотна?
– Тепленька, друже, – сказав капітан. – Але що стосується прекрасних
