один день я повертався в Новий Орлеан і поділився цією історією з другом, який викладає в університеті Тулейна.
Коли я договорив, він засміявся і спитав, чи відомо мені, що стало згодом з удачею Кірні. Я відповів, що ні, бо я більше його не бачив; але що коли він зі мною прощався, то висловив впевненість у майбутньому успіху, тепер, коли його нещасливої зірки не стало.
– Жодних сумнівів, – сказав професор, – в одному йому точно пощастило – він не знає деякого факту. Якщо він звинувачує у своїх нещастях Фебу, дев’ятий сателіт Сатурна, то ця злобна панна все ще на службі й буде далі за ним наглядати. Зірка біля Сатурна, яку він прийняв за Фебу, опинилися біля Сатурна випадково – у різний час біля Сатурна опиняються різні зірки, а він кожного разу думав, що це Феба. Справжню ж Фебу можна побачити тільки через дуже добрий телескоп.
– Десь через рік, – продовжив капітан Малоне, – я йшов по вулиці, які перетинала ринок Пойдрас. Неймовірно огрядна панянка з рожевим обличчям у чорній атласній сукні похмуро витіснила мене з вузького тротуару. За нею плентався чоловік, обвішаний планширами з торбами, нав’ючений по вуха овочами та іншими продуктами.
Це був Кірні, але він змінився. Я зупинився і потиснув йому руку, яка все ще стискала торбу з часником і червоним перцем.
– Ну як, щастить, старий companero? – спитав я його. Мені забракло відваги розповісти йому про зірку.
– Ну, як можна здогадатися. – сказав він, – я одружився.
– Франсісе! – покликала велика пані глибоким голосом, – ти весь збираєшся пробазікати на вулиці?
– Вже йду, Фебо, люба, – сказав Кірні, наздоганяючи її.
Капітан Малоне знову замовк.
– Отож ви вірите в удачу? – спитав я.
– А ви? – відповів капітан з багатозначною усмішкою, яку затіняли криси його солом’яного капелюха.
ЗАТЯТИЙ ОБМАНЩИК
Біда почалася в Ларедо. Це було провина Малоно Льян, бо йому слід було обмежити свою звичку до людиновбивства мексиканцями. Але Малому минуло двадцять років; а мати на своєму рахунку в двадцять років одних лише мексиканців було нечуваним соромом на кордоні Ріо Ґранде.
Усе сталося в гральному домі старого Хусто Вальдо. Грали в покер, і не всі гравці були між собою друзями, як це буває, коли чоловіки з’їжджаються здалеку в пошуках щастя. Сварка розгорілася через таку дрібницю, як пара королев; і коли вивітрилася, виявилося, що Малюк допустився нетактовності, а його супротивник промахнувся. Виявилося, що нещасний боєць не тільки не латиноамериканець, а ще й зі знатного роду власників ранчо, десь того самого віку, що й Малий, і мав своїх друзів та захисників. Те, що він не вцілив Малому у вухо, промахнувшись всього на десяту частину міліметра, ніяк не применшило нетактовність більш вправного стрільця.
Малий, який не мав ні почту, ні натовпу прихильників і прибічників – у чому винна сумнівна репутація, нехай він і жив на кордоні – не вважав, що його безсумнівна відвага має завадити вчинити йому розсудливо й змитися.
Месники
