то заодно відбираєш його патріотизм і п’ятдесят відсотків цінності як солдата. Чоловіки почали згрібати дорогоцінну сировину; але я підкликав Кірні в місце, де би нас не почули. Межу було перейдено.
Я вийняв з кишені гаманець і витягнув із нього кілька купюр.
– Містере Кірні, – сказав я, – ось вам деякі кошти дона Рафеля Вальведії, які я мав би отримати за це діло. Не можу придумати, як краще можна їх використати. Тут є сто доларів. На щастя чи нещастя, тут наші шляхи розходяться. Зірка винна чи не зірка, але вас супроводжують нещастя. Повертайтеся на пароплав. Він зупиняється в Амотапі, щоби збути дерево та залізо, а тоді повертається в Новий Орлеан. Передайте цю записку штурману, який вас прийме.
Я написав кілька слів на листку, вирваному зі записника, і поклав його разом з грішми в руку Кірні.
– Прощавайте, – сказав я, простягаючи йому свою. – Не те щоб я був вами незадоволений; але в цій експедиції немає місця для… скажемо так – сеньйорити Феби. – Я сказав це з усмішкою, намагаючись пом’якшити для нього момент. – Бажаю вам більшої удачі в майбутньому, companero.
Кірні взяв гроші й папір.
– Я його ледь торкнувся, – сказав він, – тільки підняв носок черевика – які взагалі були шанси? – той чортів мул здох би, навіть якби я просто здув із нього пилинку. Але таке моє щастя. Що ж, капітане, я хотів би брати участь у тій маленькій битві в Аґуас-Фріас поряд із вами. Успішної операції. Adios!
Він розвернувся і рушив стежкою, не озираючись. Багаж зі злощасного мула перемістили на коня Кірні, і ми знову замарширували.
Через чотири дні подорожі ми перетнули передгір’я і гори, при цьому переходили вбрід крижані течії, які звивалися довкола кострубатих вершин, дерлися по скелях над страшними проваллями, повзли, затамувавши подих, через хиткі мости над бездонними ущелинами.
Ввечері сімнадцятого ми розбили табір біля маленького струмка на голих пагорбах за п`ять хвилин до Аґуас-Фріас. На світанку ми мали вирушати далі.
Опівночі я стояв біля свого намету й дихав свіжим холодним повітрям. Зорі яскраво світили на безхмарному небі, надаючи йому безмежної глибини, яка відкривалася, коли дивитися на віддалі з темряви брудної землі. Майже в зеніті була планета Сатурн; і наполовину усміхаючись, я спостерігав за зловісною червоною іскрою її злобної супутниці – демонічної зірки нещасть Кірні. А тоді мої думки поблукали через пагорби до сцени нашого близького тріумфу, де благородний герой дон Рафаель чекав нашого прибуття, щоб запалити нову сяючу зірку на небосхилі націй.
Я почув шелест глибоко в траві праворуч, повернувся і побачив Кірні, який прямував до мене. Він був весь обідраний, мокрий від роси й кульгав. Капелюха тачеревиків на ньому не було. На одну стопу він намотав тканину з травою. Але те, як він підійшов, виказувало в ньому чоловіка, який усвідомлював свої чесноти й не потерпить відмови.
– Що ж, сер, – сказав я,
