зміг щось розгледіти. Він справді був схожий на живого бика, правда, старий?
ФЕБА
– Ви людина свіжих пригод і різних ініціатив, – сказав я капітанові Патріціо Малоне, – як гадаєте, якась часточка везіння чи невезіння – якщо взагалі є така річ, як везіння – вплинула на вашу кар’єру, посприяла чи, навпаки, нашкодила вам так сильно, щоб ви могли пояснити результати такої події в житті везінням чи невезінням?
Це питання (яке своїм нудним зухвальством нагадувало мову юриспруденції) було задане, коли ми сиділи в маленькому кафе Росселін під дахом із червоної черепиці біля майдану Конго в Новому Орлеані.
Смуглолиці, у білих капелюхах, із перснями на пальцях, авантюристи частенько заходили до Росселіни на коньяк. Вони прибували з суші й із моря, і намагалися не розповідати про побачене – не тому, що речі, які вони бачили, були прекраснішими за фантазії Ананіїв від друкованих видань, а тому, що вони так сильно відрізнялися. А я був вічним весільним гостем, який набридав цим морякам удачі своїми розпитуваннями. Капітан Малоне був ірландсько-іберійським креолом, який обігнув землю вздовж і впоперек. Він виглядав як будь-який добре вбраний чоловік тридцяти п’яти років, от тільки безнадійно обвітрений і засмаглий, а на шиї мав ланцюжок зі старовинним перуанським талісманом-оберегом зі золота та слонової кістки, який, втім, ніяк не пов’язаний із цією розповіддю.
– Моєю відповіддю на ваше питання, – сказав капітан, усміхаючись, – стане історія про Невезучого Кірні. Якщо, звісно, ви не проти її послухати.
У відповідь я стукнув по столу кулаком, щоб покликати Росселін.
– Гуляючи одного вечора вулицею Чупітулас, почав Капітан Малоне, – я зауважив, особливо для цього не стараючись, низенького чоловіка, який швидко йшов мені назустріч. Він наступив на дерев’яний люк у льох і провалився крізь нього. Я врятував його від купи м’якого вугілля внизу. Він нашвидкуруч обтрусився, сиплючи багатою лайкою, ніби низькооплачуваний актор повторює слова прокляття циганки. Йому, очевидно, треба було промочити горло від слів вдячності й пилу. Своє бажання випити він виражав так щиро, що я пішов із ним у кафе на тій самій вулиці, де ми випили трохи дешевого вермуту табітерів.
Дивлячись через стіл від себе, я нарешті добре розгледів Френсіса Кірні. Він мав десь метр сімдесят зросту, але був міцно збитий. Волосся його було темно-руде, а рот такий маленький, що я дивом-дивувався, як з нього могли так швидко вилітати слова. Він мав такі ясні, сповнені надії світло-блакитні очі, яких я ще не бачив. Він складав двоїсте враження: чоловіка, загнаного в кут, і якого краще не чіпати.
– Щойно з узбережжя Коста-Рики, шукав золото, – пояснив він. – Другий помічник капітана на торгівельному судні сказав мені, що місцеві добувають із піску на пляжі досить золота, щоб розплатитися за весь ром, червоний ситець і кімнатні органи світу. Того самого дня, коли я туди приїхав, синдикат «Джон Інкорпорейтид» отримав урядову концесію
