що то був за ротмістр? – поцікавився князь-канцлер.
– Я дав слово шляхтича…
– Не важливо, – відмахнувся Конецпольський. – Те, що ви кажете, пане Єжи, подібне на правду. Так, на правду. Колись я мав видіння при надгробку великої княгині Євни Полоцької, бабки Свидриґайла. Тоді на власні очі бачив як її надгробок розколовся, але за мить знову побачив його цілим. Зараз я схильний трактувати це на користь того, що прийде новий Свидриґайло з новою громадянською війною, з новим розколом спільної Вітчизни. І скаже, як той привід із сновидіння: «Сармати, ви нас зрадили!»
– Перший раз від тебе чую про надгробок Полоцької, – зауважив Радзивілл. – Панове, ви блудите в темному лісі… Свидриґайло, Кревська унія, руські князі та інша сива давнина. Ви ж воїни, політики, а не поети. Міркуйте політично. Те, що відбувається не в снах, а явно, говорить нам про зовсім інше. Річ Посполита нарешті приборкала внутрішні війни, твердою ногою стала на Запоріжжі. Татари принишкли, московити сидять у своїх барлогах, Порта шле до нас послів солодких, як пахлава. Немає таких сміливців, щоб кинули виклик Республіці. Ми сильні, як ніколи, а вам від чогось ввижається новий Свидриґайло, якийсь забутий морок… Спам’ятайтеся.
– Дозвольте, ясновельможний канцлере, – втрутився у розмову Лібр. – Ви тут згадали Кревську унію. Якщо мені не зраджує пам’ять, свята Ядвіґа, добра королева, тоді вийшла заміж за того литовського Яґайла, що наснився моїй провидиці.
– Пам’ять тобі не зраджує, – кивнув Радзивілл. – Вона вийшла за немитого лісовика, як зволив висловитися твій володар.
– А скільки їй тоді було років?
– Ядвізі?
– Так, добрій королеві.
– Дванадцять.
– Оце, ясновельможні, направду дивний збіг, – сказав Лібр. – Уявіть собі: мою малу дванадцять років тому охрестили Ядвіґою.
4
Над Мечиславом світило несправжнє сонце, якому кортіло прималювати очі і посмішку, як на німецьких гравюрах. Несправжні рожеві хмари пливли несправжнім аквамариновим небом. Він йшов берегом несправжнього моря. Годі й згадувати, що та земля, на яку нібито ступали його босі ноги, також виглядала геть несправжньою. Пісок був занадто білим та чистим, трава смарагдовою, а серед каменів не було жодного сірого кругляка – лише різнокольорові агати.
Одяг сина підстарости повністю пасував до навколишньої несправжності. Біла, підперезана шовковою стрічкою, туніка ледь прикривала йому коліна. Він навіть пам’ятав, де востаннє бачив подібну одежину. В такій підперезаній туніці паризький лицедій Бельроз виходив на сцену «Бургундського отеля» у нудній пасторалі «Левкадія», де мало чого лишилося від трагедії Менандра. Нетверезі актори, що грали сатирів, довго бігали там за німфами, а головна героїня хрипко співала перед тим, як кинутися в намальоване на брудних простирадлах море. Він навіть згадав, як хиталася фанерна скеля, на яку перед стрибком видерлася товста акторка. Глядачі голосно радили їй похудати, сперечалися, як довго витримає таку
