не прибуде.
– Ну, звісно, absens carens34, – похизувався судовою латиною син підстарости. – А Ревула?
– Він гультяй з посполитих, хто такого буде слухати. Та й думаю, йому тепер не до тяжби.
– Так, – посміхнувся Мечислав, – він славно прийняв хребтом те крісло.
– А вам поки треба лежати, бо ж до Корсуня шлях не близький. Пан електор казав, що там вас шукати ніхто не буде, а якби й відшукали, то там є де сховатися і, як то кажуть, inter arma silent legis35.
Зося Скибицька також зналася на латині.
– Коли закони замовкають, починає говорити зброя найманих вбивць, – зауважив син підстарости.
– То візьмете собі ще одне ім’я. Нехай розпізнають, що ви це ви, а не який-небудь Дупський.
Напевне німфа хотіла розвеселити хворого, але жарт вийшов двозначним.
«А що, – подумав Мечислав, – й назвуся Дупським. Славною такою фамілією – Дупським гербу Срака. Це ж буде правдивим відображенням мого нинішнього становища».
Уголос він зауважив:
– Не думав я, що після навчань у Галлії прийдеться їхати на самий кордон. Та ще й під чужим ім’ям.
– Так то ж лише на пару років, – припустила Скибицька. – І вам, кінець кінцем, вийде на користь. На східних кресах ви собі знайдете сильного покровителя, або ж вас візьмуть до військової канцелярії. Тепер туди їдуть всі, хто не може собі посади купити. Один із моїх приятелів минулого року поїхав у Лубни до Вишневецького. Тут він лише гультяював, бився і тринькав гроші, як от тепер Кіт з Ревулою, а там, не плативши нічого, зробився цілим уланським підротмістром. Князь Ярема його полюбив, дав йому землю з хуторами. Я, чесно кажучи, й сама думала поїхати на ті креси, але ж без надійного сукурсу…
Німфа подивилася на сина підстарости особливим і довгим поглядом.
Той відповів стриманою посмішкою і запитанням:
– А хіба ж пан Креховецький не запропонував вам супроводити його до Корсуня?
– О, ви не знаєте Яна, – зітхнула Скибицька. – Він такий легковажний та запальний, хоча й видатний лицар. Він мав таку добру посаду в Жидачеві, але щось не поділив з тамтешнім підкоморієм і таке втнув… Я думаю, – перейшла вона на шепіт, – там була амурна пригода. Я чула, що в того підкоморія дуже молода й дуже красива дружина з посполитих. А ви ж, певно, знаєте, що незнатні жінки страшенно зрадливі, бо ж не мають шляхетного стриму від прагнення тілесної насолоди. В мене колись була така товстозада хлопка, що вона лише бачила хлопа, як відразу ж розсувала ноги. Навіть смердючими дранями не бридилася, така була кішка.
– І що ж такого втнув пан Креховецький?
– О, пане Мечиславе, то була така неприємна справа, що я, мабуть, не наважуся турбувати нею людину у вашому стані.
– Але ж, Зосю, мені сумно отак лежати та нудитися.
– Я б розважила такого героя, – посміхнулася німфа, – але він, на жаль, не мій герой.
– Отакої.
– Адже герой уві сні
