нашої віри, якими дифірамбами вітали сходження на кафедру Могили. Й де тепер ті сподівання?»
З цими думками в’їхав він до цитадельної брами, пройшов крізь натовп княжих клієнтів та благородних жебраків. Знайомими переходами попрямував до княжого палацу, показав охороні записку і зійшов на Шпитальну вежу.
Немирич чекав на нього у самому центрі круглого приміщення. З нього можна було писати картину з козаком Мамаєм – голена голова, вуса, шитий золотом буфль та широко розкинуті поли дорогоцінного каптана. Новий кальян, менший і прикрашений індійськими лалами, обмацував склепіння цівкою диму.
– Я чув, що у місті татьба приключилася, – мовив сенатор, лише Виговський переступив поріг.
– Коли благородні з’їжджаються на свято, то й гультяї до того підтягуються.
– А можна й інакше сказати: благородні підтягують гультяїв.
Виговський вирішив за краще змовчати.
Після недовгої паузи Немирич повідомив:
– Кажуть мені, що ти хочеш збойців37 на Запоріжжя вивезти.
Виговський зауважив, що сенатор звертається до нього на «ти» й не додає «пан».
– Моїх одновірців, що потрапили у халепу, – виправив він, додавши голосу належної твердості. – Й не на Запоріжжя, прошу пана, а в землі Київського воєводства. Тут папіжники на них усіх псів навішають, розбиратися не будуть.
– Але ж ти не кажеш, що вони не збойці.
– Той, кого вбили, сам був винним. Увірвався з ватагою до шляхетного дому, зчинив скандал, звинуватив православного лицаря в єресі та намагався убити його та господиню дому. Мій одновірець оборонявся, а інший рятував господиню.
– Темна історія, – Немирич повернувся до кальяну.
– Може запросите сісти?
– Сідай, – погодився сенатор.
– Пан Штефанович розбирався з цією пригодою, – на всяк випадок повідомив писар, коли зібрав розкидані подушки і вмостився на них по турецьки. Кіраса не давала зігнутися і тиснула на стегна.
– І про протекцію пана електора мені відомо, – кивнув Немирич. – Але від того сія, як ти кажеш, пригода не стає світлішою, чи не так? Князеві вже доповіли. Він у великому гніві.
– На ранок нас тут не буде.
– Не випустять, – похитав головою сенатор. – При обох брамах поставлені княжі наглядачі. Пильнують.
Виговський задумався. Краєм ока побачив, що Немирич на нього дивиться.
«Ну й навіщо ти мені це все розповів?» – подумки запитав він сенатора, а вголос мовив:
– За нами правда, Бог поможе.
– Виходить на те, що окрім Божої помочі стратегеми у вас немає, – підсумував Немирич.
– Будемо міркувати.
– Міркуйте, – сенатор заплющив очі; це, серед іншого, могло означати, що розмова закінчена.
Виговський підвівся, начепив
