вої?
– Я Речинського знаю вже літ десять, твердий намісник. Та й хоругва в нього не збірна, всі з волинських і руських рожаїв47.
– Ми порадимось, вирішемо, – сказав Виговський і рушив до трактиру.
Вечеряли за довжелезним дубовим столом, нагромадженим наїдками та здоровенними флягами. Над всім тим панував велетенський кабан, фарширований зайцями, перепілячими яйцями, яблуками та чорносливом. Очолив стіл Немирич, Виговського посадили напроти Мечислава, а Демковича-Креховецького напроти трансільванця, але між двома останніми опинилася вепрова туша. Далі сіли старші з сенаторових охоронців – мовчазні бородаті драби в однакових чорних казакинах, шарфах та широких штанях. Товариство випило за його королівську милість та молоду королеву Цецилію, за митрополита, коронного гетьмана та козацьке військо. Потім віддали належне вепрові та його начинці й знову заповзялися казати здравиці.
Відтак розмова закрутилася навколо новин європейської війни й борзо перестрибнула на галантні справи. Тут усю увагу забрав собі Мечислав, який повів про Париж, двір Людовика та опонуючий двір Гастона Орлеанського, про тамтешні амурні баталії та альковні скандали. Розповідати син підстарости вмів, йому добре вдавалося мавпувати розмовні стилі. Немирич, який знався з оригіналами представлених Мечиславом карикатур, щиро сміявся і просив повторити.
Після чергового паризького анекдоту Виговський запитав в оповідача:
– А чим саме ви, пане, займалися у Паризії?
– Відвідував філософські диспути та вправлявся в історичних писаннях.
– В історичних писаннях, невже? – Немирич відклав ножа, яким щойно вкраяв здоровенний шмат дичини. – Цікаво, що за писання?
– Коментарі до «Іудейської війни» Флавія, – не без гордості повідомив син підстарости. – Я ще не публікував їх, але зачитував уривки в салоні Шапеля, де виступає з лекціями великий Гассенді.
– Я б теж послухав ваші читання, – запевнив його сенатор. – Колись, за молодих років, отримав істинну насолоду від Флавієвої книжки. Після незрівнянних «Записок» Цезаря вона є найправдивівшою повістю про війну. В тій царині я довіряю писанням самих воєначальників, а не мудраціям писарчуків.
– Мені більше подобаються Полібій і Фукідід, – заявив Виговський. – Не бачу приємності в читанні спогадів зрадника, що взяв собі ім’я ката свого народу.
– Радше він долучився до родового номена славетних Флавіїв, – зауважив Мечислав.
– Та як би там не було. Хоча б й тричі славетних. Йому довірили бути воєводою, а він зрадив. Те, що не вибачається простому жовнірові, тим більше не може бути вибачено воєводі або ж гетьманові.
– Йосиф Флавій був політиком, – Немирич повернувся до вепрової ноги. – Воєводою він став за політичним призначенням, бо у тодішній Іудеї не було шляхетського стану, а громадою керували священики. У вчинках предстоятелів не варто шукати аналогій вчинкам шляхтичей.
Креховецький, який спорожнював вже другу флягу й весь цей час дослухався до розмови, не витримав.
– Пан
