зауважив: молодий вершник, загорнутий в модну, розшиту срібними трояндами і вензелями, мантію, від’їхав від карети панни Терльовської. Гніда кобила під ним путано перебирала. Шляхтич повернув на узбіччя, відвертаючи іноходця від її неспокою. Модник ще у Львові показав папери з рекомендаціями, проте шляхтич забув, до якої фамілії той належав. Якийсь нікому не відомий «-евич» якогось русько-литовського герба. За мирних часів такі пронири в немалому числі вешталися серединними воєводствами.
За лівим плечем почулося «кха». Модник хитався вже поряд, безжально оперуючи шпорами та стременними ременями.
– Вам це також щось нагадує? – звернувся він до шляхтича й просто пальцем показав на вежі-«боровики». – Це ніби місцевий Шамбор, правда ж?
– Шамбор?
– Мисливський кастель на Луарі. Там такі ж товсті вежі. Дуже масивні, дуже. Але, попри масивність, набагато граційніші, набагато! – захват співрозмовника здався шляхтичеві кумедним. – Ви коли-небудь були у Галлії?
– На жаль, ні. А ви, судячи з ваших порівнянь…
– Так, я провів там чотири роки, – поспішив запевнити власник розшитої мантії.
– У Шамборі?
– Ні, що ви. Це ж королівський замок, – «-евич» витримав паузу, кинув на співрозмовника допитливий погляд й, стишивши голос, додав: – Одна з осель саламандри.
Шляхтич зрозумів лише те, що його випробовують на якесь знання. Замість прощального кивка він торкнувся правого вуса, закрутив його й посміхнувся модникові:
– Бог дасть, зустрінемося на весіллі. Я не проти послухати про Галлію.
– А ще я був у Саксонії, – не почув фінальної інтонації «-евич»; він і далі шпорив гніду, намагаючись прирівняти її невеселі ривки до іноході. – При дворі Яна Георґа нині відроджують те мистецтво, котрим Дрезден шанувався за часів Августа Мудрого, й ті науки, які…
– Можливо й про це поговоримо, – припустив шляхтич, стрепенув іноходця, залишаючи модника з його eloquentia3 на початку вулиці, знаменитої недорогими шинками та легковажними юними мереживницями. Незважаючи на ранній час, пияки вже підпирали стіни біля закладу з бляшаним кухолем над дверима. Вулична перспектива впиралася в браму чи то палацового парку, чи то монастиря. За нею, над чорними в’язами, кружляло гамірне гайвороння.
Модник розгублено закрутив головою. До нього рушив один з пияків. Він не виглядав на розбійника, радше навпаки. Проте власник розшитої мантії зміркував, що навіть безцільне переміщення при таких обставинах є безпечнішим за непорушність. Він проскакав провулком, обігнув якусь капличку і виїхав на площу, обведену, наче галереєю, дерев’яним помостом. Лише в північній частині площі його розривав фасад костьолу, прикрашений гербовими хоругвами Конецпольських та Радзивіллів. Тут, судячи з розвішаних камзолів, гупеляндів, курток, спідниць та ліфів, переважали швецькі та шкірняцькі крамнички.
З-під найближчого закутка вистромилась
