поклич.
– Панна зайнята.
– Клич, курво! – гаркнув Ревула.
– Що то за оршак12? – басовито запитали за спиною прислужниці.
– То ти, Яне? – Ревула витягнув шию, намагаючись розгледіти басовитого.
– Іоанном хрестили, – вусатий здоровань відсунув жінку, загородив плечами віконну пройму. – Щось не впізнаю панства.
– Ревулу не впізнаєш?
– Чую, що ревеш, – гмикнув здоровань, – значить Ревула. Й того пана знаю, – він пальцем показав на Агріппу. – І Кота знаю. А то що за голінат13?
Мечислав зрозумів, що, по-перше, «голінатом» здоровань називає його, а по-друге, що той міцно п’яний і, судячи з кольору обличчя, перебуває у Бахусових обіймах вже далеко не першу добу.
– Це є зацний пан Данилевич, – рекомендував Мечислава Ревула. – Він нам неабиякий приятель, щойно прибув із Паризії і хоче познайомитися з панною Зосею.
– З Зосею?
– Він ще в Паризії чув про сальон славної панни і бажає засвідчити їй своє шанування, – заявив Кіт.
– Але ж ви й брешете, пане Коте, – похитав головою здоровань та обернувся до кімнати, наче до чогось прислухався; відтак знов звернув погляд на компанію.
– Панна нині сальонів не збирає й нікого не приймає, – сказав він. – Панна займається нині своїми воннощами та блаватами14. Йдіть собі з миром.
– Ми б хотіли почути це від самої панни… – почав був Кіт, але Агріппа, беручись за руків’я шаблі, перебив його.
– Ви, пане Демковичу, насмілюєтеся гнати від брами чотирьох нобілів, я так зрозумів? – дзвінко, немов й не пив венгржини, запитав шляхтич. – Пан має нас за псів?
– Не варто… – втрутився був Мечислав, але спіткнувся об важкий погляд Ревули.
– Ви, пане, без доказів звинуватили в брехні пана Михала й непоштиво висловилися про мого друга, – ще дзвінкіше продовжив Агріппа. – Ви маєте вийти сюди, пане, й вибачитися. Або ж отримати належне за своє невігластво.
– Краще ви сюди… спробуйте, – буркнув здоровань й потягнув за шнур, аби зачинити віконниці.
Цієї вирішальної миті з-за його плеча випірнула жіноча ручка й перехопила шнура. А за ручкою показалася голівка у шовковому тюрбані і кармінові губи щось зашепотіли у волохате лицарське вухо. Навіть з вулиці було видно, як вирівнялися під заплямленою сорочкою м’язи, як посвітліли очі в здорованя.
– Ні-і-імфа-а-а… – тихо-тихо, ледь не самими ніздрями, видихнув Ревула.
– Вчасно, – ще тихіше промимрив Кіт.
І лише Агріппа не видав ні звуку, лише всміхнувся та обвів всю компанію легким поглядом, немов запевняючи: «Я все передбачив, хіба ви не зрозуміли».
– Вибачте, панове, – рикнув здоровань. – То все оковита клята, не признав звіддаля таких знаменитих рейментарів15… Панна Зося запрошує усе лицарство до хат… до сальону.
Прислужниця з кучером вже відчиняли
