морд та оголених жіночих фігур.
Найдивовижнішим було те, що син підстарости випірнув з несвідомого просто посеред однієї з тих фраз, якими оповідав господині дому та її товариству про ярмарок на паризькому Новому мості та про вуличного астролога, що з таблицями Нострадамуса віщував загибель світу від повені, нашестя сарани та страхітливої комети.
З огляду на те, що слухали його уважно й без посмішок, Мечислав зробив висновок, що дивне запаморочення охопило лише частину його мислячого єства й не завадило іншій частині описувати столицю Галлії та паризькі пригоди.
На всяк випадок він поцікавився у присутніх, чи цікаво їм послухати про новий Люксембурзький парк та принади вулиці Сен-Дені.
– Краще розкажіть про Шатле, – запропонував Демкович-Креховецький.
– Вам лише б про судейських, – Скибицька махнула в бік здорованя віялом і повернула розмову на театральне життя галлів.
– Ви були у «Бургундському отелі»? – запитала вона. – О, як я мрію подивитися «Сіда»!
Мечислав делікатно, щоб не образити господиню, уточнив, що знаменита прем’єра «Сіда» відбулася не в Отелі, а в театрі Маре. Він додав, що був на цьому святі, а також стримано похвалив гру Мондорі та висловив обґрунтовані сумніви у тому, що сучасники здатні оцінити творіння Корнеля. Адже навіть паризька аристократія надає перевагу не йому, а манірним пасторалям у придворному театрі герцога д’Епернона та похмурим катівням у «Маріамні» Трістана Л’Ерміта. Зрозуміло, що легше вичавити сльози стражданнями невинної дівчини, аніж правдиво й без фарсу розповісти про лицарство та його світлий чин.
Син підстарости обвів присутніх озореним поглядом. Цієї миті він відчував себе місіонером, якого історична сила спрямувала на просвітлення краю войовничих грубіянів, на ствердження галантних звичаїв у землях, що нидіють у варварстві та старосвітських забобонах.
– Лише майбутні покоління, озброєні знаннями та вільним покликом єства, вшанують геній Корнеля! – наголосив Мечислав, отримав від німфи захоплений погляд й закріпив свій тріумф не зовсім доречним цитуванням з «Сіду»: – Мені солодше за надію знання про зникнення надій!
– Brabium! – підтримав Агріппа, – або ж, якщо вам приємніше: Brave!
– Щоб розповідати про лицарство, треба бути лицарем, – зауважив здоровань.
– І мати правдиву віру, – докинув Кіт.
– Ясний факт, – підтримав Ревула.
– Кажуть, що у Паризії є лицедій, який промовляє зі сцени голосом, потужнішим за спів тридцяти півчих, – знову скорегувала розмову Скибицька.
– Лише тридцяти? – посміхнувся Агріппа.
– Я чув його голос, – кивнув Мечислав. – Його там називають Стентором на честь глашатая греків, котрий під час облоги Трої перекрикував півсотні мужів. А ще порівнюють його голос з єрихонською трубою та з сурмами янголів при Страшному суді.
– У Жидачеві,
