Демкович однією рукою відірвав своє крісло від підлоги і пустив політати. Важка мебель вдарила Ревулу в плечі. Той з прокляттями впав на дзеркальні дверцята шафи. Дзвін розбитого скла накрив останнє прокляття.
Мечислав понадіявся, що шкіряний підкирасник збереже хоча б живіт Ревули від гострих, наче шаблі, скалок.
А сам рушив в бік Скибицької з наміром рятувати німфу.
– Панно Зося, до вас йде auxilium18! – крикнув він, аби господиня не злякалася його наближення.
Тим часом Кіт підхопив шаховий столик, прикрився ним, наче щитом, і напав на Демковича.
Обходячи Кота, син підстарости нирнув під ліву руку Агріппи, відтак перестрибнув через письмовий стіл, щоб опинитися між господинею і побоїщем. Маневр був близьким до щасливого завершення, коли щось тверде рухнуло йому на потилицю, вибиваючи з очей іскри, а з мізків – свідомість.
2
Тієї самої години, коли Мечислав знайомився в «Корабелі» з Котом та Ревулою, джура Івана Виговського припинав панського іноходця до караульної конов’язі. Писар реєстрового війська щойно пересвідчився: стайні на княжому подвір’ї геть заповнені чотириногими слугами сенаторів, магнатів і біскупів. Домовлятися про фураж для коня та нічліг для джури залишалося в знайомих, або ж в одному з заїжджих дворів. Він вирішив, що відкладе цю справу на пообідній час.
Адже й без того змушував на себе чекати.
Виговський вже призабув розташування палацових будівель й тричі питав дорогу. Нарешті під його високими чоботами заскрипіли дубові сходи Шпитальної вежі.
На час весілля її, як і решту замкових приміщень, віддали для розселення тих гостей, котрі не змогли знайти собі зручніших апартаментів. Князь віддав частину особистих покоїв митрополитові і двом старим біскупам. Шляхті дісталися кімнати та галереї. Джур та служок селили просто в казематах, біля порохових бочок, скринь зі стрілецьким причандаллям та полиць з мортирними ядрами. Судячи з кількості різнокольорових ліврей, що метушилися на поверхах та розкладали в переходах панське добро, місто не подужало дати притулок багатьом із приїжджих.
На Виговського чекали мешканці четвертого поверху, найвищого. Вузькі сходи, що з середини тулилися до його вигнутої стіни, прорізали стелю і вели на гарматний майданчик. Вікна-бійниці спорядили свинцевими багетами та закрили товстим нерівним склом: серед білого дня тут панували сутінки. Ближче до середини круглої кімнати слуги розставили дорожні скрині, встелили їх тебризькими та ісфаганськими килимами, розклали великі і маленькі подушки.
Приміщення дивувало пишнотою безладу та прогрітим повітрям. У збройних нішах палали жаровні. Змішаний з їхнім димом конопляний дух дражнив ніздрі. В центрі булькав велетенський, на дванадцять хоботів, кальян. Але курців біля нього зібралося лише троє.
– Певно змерз з дороги? – один із них відклав мундштук, підвівся й розкрив обійми назустріч Виговському.
– Пане електоре! – Писар обхопив плечі старого маґістрата. – Хотів вас шукати у місті.
– А я, бач, у княжих стінах
